Розділ «ВЕСНА-КРАСНА»

— Так можна, значить, мені помилитися?

Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:

— Які в нас сьогодні справи на президії?

— Такі і такі,— каже секретарка.

— Ага! Ну, добре! — сказав обізнаний товариш.

А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:

— Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!

Ну й почав письменник помилятися. Роман у нього починається так: «Запахло чебрецем…»

Довго письменник думав над цією фразою:

— «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. — Думав він, думав та й закреслив цю фразу.

Закреслив і написав:

— «Зачебричило пахом»…

Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав. Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.

«Юрко нервово ходив по кімнаті і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! — А пелюшки шити треба! І сповивачі!»

Роман обговорювали на зборах секції прозаїків. Секція таки зібралася.

— В перший і останній раз! — сказав голова секції. Дехто був «за», дехто «проти».

Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. і». Зайшов на збори і один з читачів.

Вислухавши дебати, він підкіс руку:

— Дозвольте й мені!

— Прошу!