Розділ «Кобзар!»

Я часто думав над тим, що почув із вуст цієї таємничої людини. Чому бюрократичні мафіозі у всі віки боялися вільних співців? Чому нещадно переслідували? Очевидно, відчували: навіть оці реліктові небораки несуть у серцях своїх якусь невмирущу естафету, котра здатна породити бурю, що спроможна змести всі мури й лабіринти антинародних структур. У кожному разі, будь-яка спроба відновити інститут кобзарства в часи сталінської тиранії чи в епоху брежнєвсько-сусловських сутінків зустрічала шалений опір і навіть звинувачення у «буржуазному ізмі». А разом з тим на сценах вільно демонстрували високу майстерність та хвацькі веселощі ансамблі й тріо бандуристів. Гай-гай! Усі ті «дам лиха закаблукам» лише викликали сум і безнадію. І не вірилося, що колись кобзарі могли піднімати тисячні маси на всенародне рушення!..

Минали роки. Якось я почув у театрі опери (в Києві) виступ кобзарського дуету братів Литвинів. То був незабутній вечір. Шквал оплесків, віншування, крики «слава!». І знову — мовчання, забуття. Складалося враження, ніби якась сильна й нещадна рука скрутила голову дзвінкоголосим солов’ям, що невідомо звідки з’явилися.

У тривожну пору сімдесятих років доля занесла мене в село Гребені над Дніпром. Там я збудував хатинку, де можна було б зосередитися й працювати влітку. Сусідом виявився один з братів Литвинів — Василь. Міцний, з красивими руками і мужнім обличчям козацького отамана. Та попри свою войовничу зовнішність був співець спокійний і сумирний. Пропадав на Дніпрі, вудив рибу, мовчав. Мене цікавили перспективи дальшого розвою його кобзарської майстерності. Він сумно жартував:

— Натомилася бандура…

— І все ж таки…

— І Земля втомилася, — вперто повторив кобзар. — А вже якщо наша матінка втомилася, то не жди добра…

І він заспівав мені новостворену пісню-сюїту «Спить натомлена Земля». В ній чувся біль, смуток, глибока тривога за долю не лише рідного краю, людей, а й усієї планети. Пізніше я збагнув, що зустрів правдивого «реліктового» кобзаря, котрий чутливо реагує на стан Вітчизни, є ніби її вічнорезонуючим камертоном.

Що відбувалося зі співцем далі, я не знав, бо доля закинула мене в такі краї, де, як жартували наші мудрі предки, жаба цицьки дає. Кілька літ я мав справу з тою жабою, а коли повернувся, то застав Василя Литвина цілком в іншому настрої, вигляді, стані. З бандури ніби якісь вітри здули пилюку, й інструмент у руках співця дзвенів, гримів, жебонів, променився, усміхався, погрожував, застерігав. І сам він змінився, перевтілився з дядькуватого козарлюги у правдавнього бояна-рапсода: довгі сиві кучері до плеча, вуса, борода. Здавалося, що хтось прадавній і мудрий знайшов його в океані віків і пробудив до нової й термінової дії. І все довкола змінилося. До співця приходили школярі, прилучалися до гри на бандурі, його власна дітвора (ціла купа хлоп’ят і дівчаток) співали й грали на сопілках, палили язичницькі вогнища і стрибали понад ними, складали пісні й присвячували їх Сонцю, Зіркам, Місяцеві, Землі. Я відчув: кобзар став предтечею грядущого циклу оновлення.

І ясно стало, що в житті України, в житті усього світу настає вирішальна пора, котра має змінити долю Планети і кожної людини. Струни нагадували про щось таке таємниче, забуте, втрачене, яке здавалося навіки загубленим і виглумленим…

У царство духу вогняного

Дорога в сотні тисяч літ…

До того краю осяйного

Йшли безліч, безмір поколінь…

Ішли палкі і серцем юні —

Та в зраді, в мороку зникали,

Безжально рвали серця струни,

І оберталися на камінь…

Та путь тяжку ту подолає,

Хто сам вогненним духом стане…

То воскресали в серці сучасників прадавні веди, що тисячоліття тому були з коренем вирвані із свідомості русинів. То сама Земля нагадувала сучасникам про небезпеку виродження і деградації, про загрозу катастрофи для всього сущого, про потребу берегти найвищу цінність життя — квітку, краплю води, пісню, матір, вітчизну, планетарну колиску…