Розділ «Частина перша ЛЯЛЕЧКИ МАДАМ БЛЮТО»

— Так, — ствердив Бонне, — колосальні проценти, які наживають спекулянти опіумом. Простий розрахунок: в Китаї за кілограм сировини платять лише шістдесят доларів, а у Гонконзі вже п'ятсот. В Європі після переробки в таємних лабораторіях кілограм героїну оцінюється приблизно в п'ять тисяч доларів. І так до тридцяти п'яти тисяч в Америці.

— Справді пекельний бізнес! — зауважив Сергій, який з цікавістю слухав розповідь Бонне. — І навряд чи колись вам вдасться прикрити його.

— Чому ж, — не погодився комісар, — щороку ми конфісковуємо тонни опіуму, багато морфію, героїну, маріхуани… У нас є колосальні зрушення!

— А гангстерські корпорації не складають зброю. Гра варта свічок…

— Звичайно, — погодився Бонне, — і тоді, в цій історії з верблюдами, спекулянтам опіумом вдалося на деякий час перехитрити нас. Ми просвічували верблюдів і були спокійні, а кляті тварини знову несли в своїх шлунках сотні кілограмів наркотиків. Тільки тепер — у м'яких каучукових кулях. Поки хтось не додумався давати верблюдам проносне.

— Дотепно, — оцінив Сергій. — Але ж це не вихід із становища. Поки існуватиме попит на наркотики, вам нічого не вдіяти. У нас нема наркоманів, і цим все сказано.

— Зараз ви твердитимете, що вашій молоді не потрібні наркотичні марення й забуття, — відрізав Бонне. — Про це я читав у газетах і, слово честі, радий за вас. Але чим ви можете пояснити, що один з шляхів, яким транспортується в Європу опіум, пролягає через соціалістичну Югославію?

— Напевно, неуважністю тамтешніх митників.

— І, можливо, попитом на героїн, — підморгнув Бонне. — А соціальний устрій, між тим, стоїть на сторожі моральності.

— Там багато своїх складностей…

— У вас пишуть: пережитки капіталізму… — Анрі допив свій мартіні, очима пошукав кельнера, та не знайшовши, продовжував, тримаючи бокал поміж долонями. — Але ж капіталізм — не лише наркомани й гангстери. Наша прогресивна література, наші наука і мистецтво, наша студентська молодь сприяють прогресові, європейська інтелігенція завжди виступала проти мракобісся й фашизму. Та й що казати, ти сам знаєш, закон охороняє в нас…

— Але ж цей закон, — м'яко перебив його Сергій, — не перешкодив якимось мерзотникам вкрасти у тебе Генрієтту.

— Так, — схопився за голову Савіль, — нема межі між правдою і кривдою!

— І під егідою цього ж закону процвітають такі міста, як Танжер, — продовжував Дубровський. — Неначе все тут пристойно. А бачив сам: місто-притон, місто контрабандистів, злодіїв, шпигунів та авантюристів… Свобода відкривати доми розпусти і тримати в неволі Генрієтту… Тобі потрібно таке?

— Це — піна, мсьє Дубровський, і ми знімаємо цю піну, — мовив з досадою Бонне. — У вас також є злодії…

— А ви цікавилися процентним співвідношенням карних злочинів у нас і у вас?

Анрі поклав руку на коліно Бонне.

— Тебе, Люсьєн… — вказав на кельнера, що робив якісь знаки.

— Ага, — підвівся комісар, — пробачте, мсьє Серж, ми потім закінчимо нашу суперечку.

Він повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках конверт. Витяг з нього кілька папірців. Мовив, переглядаючи їх: