Розділ «8»

— А що це таке? — вона зазирнула в коробку й на мить розгубилася. — Ой, це мені?!

— Це… коротше, це тобі! — я опустив очі. — Ну, одне слово…

— Ой який гарний песик! З фарфору, еге? — її обличчя раптом завмерло. Вона випросталася й уважно подивилася на мене.

— Розумієш, я йшов… аж бачу, продаються ці самі… як на них…

Цуцичок мовчала, дивлячись то на мене, то на коробку, й на її обличчі годі було щось прочитати.

— Оскаре, — нарешті прошепотіла вона, — це… цуцичок? Я кивнув.

— Медовий?

Я кивнув, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.

— Ти… ти даруєш мені медового цуцика? Правда?

Я знову кивнув, уникаючи її погляду, а тоді все-таки набрався духу, глянув на неї…

… й побачив, як її обличчя розквітає загадковою, лагідною й водночас трохи печальною посмішкою, яка немовби осяяла на мить цей похмурий зимовий день; як дістає вона з коробки того цуцика, з інтересом поглядаючи на мене, вовкуватого бритоголового драба, котрий, похнюпившись, стовбичить перед бар'єром; як сяють від утіхи її очі, в глибині яких відбивається ввесь оцей світ, у якому біль переплітається з радістю, сум з надією, а любов з цілою низкою втрат, які врешті-решт завершуються небуттям… Цуцичок щось казала мені, раз-по-разу посміхаючись і м'яко жестикулюючи, але я дивився, як рухаються її повні трохи пошерхлі вуста, й геть нічогісінько не чув — перед очима, наче кадри в кінострічці, пропливало все, що довелося пережити мені протягом оцього проклятого десятиріччя, й дивне-дивне відчуття охоплювало мене, як повінь, коли я споглядав оте видовисько — воно видавалося несправжнім та ілюзорним, наче тремтіння гарячого повітря над барханами, й, насилу виникаючи, відразу ж тануло, стаючи мінливими, колихкими й невимовно потворними фантомами. Я немовби стояв на руїнах власного життя; мрії, устремління, радощі, прагнення до самопосвяти — усе це втратило свою вартість, виявившись зайвим у цю вовчу епоху, й тільки безплотні тіні вчорашніх цінностей, пульсуючи, танцювали й танцювали над тим румовищем, наче примари хворобливого сну, який от-от повинен урватися.

— … й він був символом приязні до тої дівчини, правда ж? — зненацька долинув до мене лагідний співучий голос.

Я розплющив очі й уздрів цуцика. Він стояв на дерев'яному бар'єрі й дивився на мене своїми круглими шоколадними очима. У вбогому світлі понурої зимової днини, яке цідилося крізь вікно, він видавався напрочуд реальним і від того неначеб аж містичним об'єктом.

— Ні, — мовив я, замислено дивлячись на того цуцика, — неправда. Він був… він був…

Цуцичок дивилася на мене, і її очі сяяли ніжною, ледве прихованою радістю.

— Він був символом любови!.. — тихо закінчив я.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!