Розділ «7»

Я махнув рукою і, ковзаючись у снігу, кинувся до авт.

Потойбіч глухої бетонної огорожі чорніли заводські корпуси. Тиша стояла така, що чутно було удари власного серця. Ішов мокрий сніг, і на білому тлі рельєфними тінями виділялися ворота й залізні двері прохідної. Я дістав з наплічної кобури свого парабелума й, дославши патрон, поклав зброю в кишеню шкірянки. Десь далеко на території горів одним-один ліхтар. Підстрибнувши, я вхопився за край огорожі й спритно перекинув своє тіло на той бік. Тоді трохи повисів і м'яко плигнув на землю. В сторожці коло воріт не світилося. Промзона охоронялася хіба що для годиться, однак треба було враховувати озброєних бойовиків, які засіли в четвертому цеху. Я пригнувся й нечутною тінню перебіг до найближчого корпусу. Слава Богу, тут не було собак. Цікава все-таки річ, ця приватизація — за безцінь Гарик набув у повну власність цілісінький комбінат з усеньким обладнанням. Звичайно, виробництво тут згорнули ще наприпочатку реформ, — і все ж… Обігнувши корпус, я перебіг до височенної споруди з чотирма залізними баштами завбільшки з восьмиповерховий будинок, — і прислухався. Було так само тихо, й тільки у вухах, пульсуючи, шуміла кров. Четвертий цех мав знаходитися потойбіч цієї озіяки, що служила колись за склад цементу. Я обережно виглянув з-за рогу. Посеред заводського дворища стояв джип-тойота. Габаритні вогні були погашені, але одна шиба опущена, й у салоні, то розгоряючись, то знову пригасаючи, жевріла цигарка. Скоріш за все, на чатах був один боєць; але навіть якщо й двоє… Я знайшов під ногами камінця і, замахнувшись, пожбурив його на дах авта. В нічній тиші добре було чути, як він клацнув об метал. У тойоті щось завовтузилося. Дверцята прочинилися, і звідти вистромилася темна пика Мамеда. Він роззирнувся навсебіч, тоді щось буркнув і неохоче поліз надвір. У зубах у нього була цигарка, в руці — автомат Калашникова з куцим стволом. От же ж йолоп, вражено подумав я… таж курить на посту — останнє діло, тим більше в такій ситуації! Не випускаючи цигарку з рота, Мамед обійшов джип, для чогось зазирнув під днище й випростався. Калаш висів у нього на плечі. Я добув з кишені парабелума й ліг додолу. Сніг був мокрий і відразу ж набився за пазуху. «Мамед, — застогнав я, виповзаючи з-за рогу… — Мамед, памаги!» Тоді завмер, конвульсивно дриґаючи руками й ногами.

Цей обревок учинив точнісінько так, як і передбачалося, — замість того, щоб відкрити вогонь, він притьмом кинувся до мене й навіть автомат із плеча не додумався зняти!

Коли він підбіг і став нахилятися наді мною, я спірвав його за ноги і спритно повалив на землю.

— Привет, братуха! Не узнал, да? Мамед захарчав.

— Цо дэлай, э! — пробулькотів він, коли я вхопив його за горлянку. — Цево нада, братан?..

Я дико посміхнувся й сховав парабелума до кишені. Тоді добув з піхов на штанині довгого кинджала.

— Сколько людей в цеху?

Вістря кольнуло в шию, й Мамед побілів як полотно.

— Братан, ты цо! Не нада так дэлай… Мамед пльохо будет, да! Цево хочешь, скажи?

Я одвів лезо вбік і, подумавши, упер вістря йому під око, — там, де шкіра ніжна й так добре напинається від доторку твердої сталі.

— Вопрос понял, нет?

— Цево?

— Кто в цеху находится… ты, чурбан! Мамед задригонів усеньким тілом.

— Не нада резать, братан… все скажу, быляд буду!

— Ну?

— Диризук цеха пошел… Сирога тоже!

— А еще?

— Больше никто, братан!

Я ледве подав лезо вперед, і вістря вдавилося в плоть.