Розділ «Айнуліндале»

Але й решта айнурів дивилася на цю оселю, розташовану на безмежних просторах Світу, що її ельфи називають Ардою — Землею. І серця їхні втішалися світлом, і очі їхні, угле­дівши розмаїття кольорів, сповнювалися радістю, а рев моря змушував почувати щемливий неспокій. І поглядам їхнім відкрилися вітри та повітря, речовини, з яких було створено Арду: залізо, камінь, срібло та золото і ще чимало багатств — і з усього цього вода заслужила найбільшої похвали. Елдари кажуть, що у воді животрепетна луна Музики айнурів і по­нині бринить відчутніше, ніж деінде на цій Землі; й багато Дітей Ілуватара досі чують непогамовні голоси Моря, хоч і не цілком розуміють, до чого дослухаються.

І от до води звернув свої помисли той айнур, котрого ельфи звуть Улмо і котрого Ілуватар навчив найкраще розу­мітися на музиці. На повітря та вітри зважив Манве, найблагородніший із айнурів. Про структуру Землі подумав Ауле, якому Ілуватар дав знання й уміння ледве чи менші, ніж Мелкорові; проте насолоду і гордість Ауле черпає з подвиж­ництва творення, зі створеної речі, а не з власництва чи пану­вання; тому роздає, а не нагромаджує і, звільнений од турбот, щоразу береться за нову роботу.

І заговорив Ілуватар до Улмо, і мовив:

—   Чи бачиш ти, як отут, у цьому маленькому володінні у Глибинах Часу, Мелкор пішов війною на твій уділ? Він на­слав лютий холод незмірний, але не знищив краси твоїх во­дограїв, ані чистоти твоїх ставків. Узри сніг і вправну роботу морозу! Мелкор вигадав спеку та нестримний вогонь, але не висушив твоїх творінь, ані притлумив дорешти музики моря. Узри-бо висоту і пишноту хмар та вічнозмінні тумани; почуй, як дош шурхотить по Землі! Ті хмари мистецтво твоє набли­жають до Манве, друга твого улюбленого.

Тоді відказав Улмо:

—   Воістину, Вода нині чарівніша, ніж уявлялася серцю моєму, бо не моя потаємна думка породила сніжинку і не в моїй музиці було закладено шурхіт дощу. Я линутиму до Ман­ве, щоби разом із ним вічно творити мелодії тобі на втіху!

І Манве, й Улмо від початку стали союзниками та найвірніше служили промислу Ілуватара.

Та не встиг Улмо договорити, не встигли айнури надиви­тися на видіння, як воно зникло й заховалося від їхніх погля­дів; і здалося їм, що тієї миті відкрилося щось нове — Тем­рява, яку раніше вони відали тільки в думках. Однак краса видіння зачарувала айнурів, і вони заглибились у розгортання Світу, який там починав своє буття, і думи їхні сповнилися ним; попри те, що видиво зникло, історія не завершилась і не замкнулися кола часу. І дехто стверджував, ніби видива не стало якраз перед утвердженням Панування Людей і занепа­дом Первородних; тому-то, хоч Музика охоплювала все, валари не побачили на власні очі Пізніших Епох, або кінця Світу.

Занепокоїлись айнури; проте Ілуватар звернувся до них, мовивши:

—   Знаю я прагнення ваше, щоб усе побачене сталося на­справді, а не лише в думках; так само, як і ви постали, але й дещо по-іншому. Тому я кажу: Еа! Нехай Буде так! І пошлю я Пломінь Незнищенний у Порожнечу, і буде він у серці Світу, і Буде Світ; і ті з вас, хто забажає, зможуть зійти туди.

І раптом айнури угледіли вдалині світло, схоже на хмару із живим огненним серцем; і зрозуміли вони, що то не прос­то видіння, що Ілуватар сотворив дещо нове: Еа — Світ, що Існує.

Отак і повелося, що декотрі айнури досі живуть обіч Ілуватара поза межами Світу; інші ж, і серед них найвеличніші та найясніші, з дозволу Ілуватара спустились у Світ. Але, чи то за велінням Єдиного, чи за покликом любові, силам ай­нурів звідтоді й надалі належало ввійти у Світ і обмежитися ним, і пробувати в ньому довіку, аж поки він стане заверше­ним, так що життя айнурів і Світу нерозривно сплелись. І тому наречено їх валарами, Силами Світу.

Однак, увійшовши в Еа, валари попервах здивувались і розгубилися, позаяк нічого з того, що вони бачили у видінні, ще не було, все от-от мало розпочатися, наразі безформне і темне. Бо Велична Музика була тільки плодом і розквітом думки в Чертогах Безчасся, а Видіння — тільки передвістям; і от опинилися вони на початку Часу, і збагнули, що Світ був лише передчутий і передоспіваний, а їм судилось утілити йо­го. Так у прадавні віки, яким загубився лік, розпочався тита­нічний труд валарів на теренах безмірних і недосліджених пустель, і тривав він доти, доки у Глибинах Часу серед прос­торих чертогів Еа настала та година і постало те місце, де було сотворено оселю Дітей Ілуватара. І в трудах цих голов­ну роль відіграли Манве, Ауле й Улмо; проте й Мелкор від початку брав у тім участь, і втручався у зроблене, і переінак­шував його відповідно до власних бажань і намірів; і розпалив великі вогні. Тому, коли Земля була ще молодою та па­лахкотіла пломенем, Мелкор зажадав її і сказав іншим валарам:

—   Це буде моє королівство; я проголошую його своїм!

Однак в умі Ілуватара Манве був братом Мелкора, й у другому наспіві, що зринув на противагу Мелкоровому ди­сонансу, йому було відведено головну роль; отож, Манве прикликав до себе безліч різноманітних духів, і вони спус­тилися на терени Арди, і допомагали йому стримувати Мел­кора, щоби той не зумів остаточно завадити здійсненню тво­рення і щоби Земля не вичахла передчасно. І Манве сказав Мелкорові:

—  Володіння цього не привласниш злочинно, адже й ба­гато інших трудилося тут не менше за тебе.

І зчинилася суперечка між Мелкором і рештою валарів; і цього разу Мелкор поступився й відбув до інших країв, і робив там, що йому заманеться; та бажання заволодіти Ко­ролівством Арди не полишило його серця.

І от прибралися валари у форму та колір; а тому що у Світ їх привела любов до Дітей Ілуватара, на котрих покладали надії, то уподібнилися вони до них, бачених у Видінні Єди­ного, додавши хіба що величі та пишноти. До того ж, вони набувають подоби, керуючись радше знанням про Світ ви­димий, аніж про Світ істинний; не маючи в ній потреби, користуються нею так, як ми вбранням: оголившись, ми не перестаємо бути собою. Тому валари й можуть, за бажанням, ходити неприкритими, і тоді навіть елдари не здатні чітко усвідомити їхньої присутності, хоча б ті й знаходилися по­близу. Та, прибираючи земної форми, декотрі валари уподіб­нюються до чоловіків, а інші — до жінок; так велять їм різні єства, які кожен утілює у своєму виборі, проте вибір той — не випадковий. Адже і серед нас чоловіка чи жінку можна розпізнати за одягом, але не одяг визначає їхню відмінність. Однак подоби, в які вбираються Великі, не завжди нагаду­ють образи королів і королев Дітей Ілуватара; бо іноді вони можуть зодягатись у власні думки, втілюючи їх у величних і страхітливих формах.

І от валари згуртували довкола себе чимало соратників, і слабших, і таких, котрі могутністю ледве чи поступалися їм самим, і всі вони спільно трудилися, впорядковуючи Землю та приборкуючи її бентегу. Мелкор же побачив зроблене, побачив валарів, котрі походжали по Землі як сили видимі, вбрані в одіж Світу, чудові, розкішні та блаженні на вигляд, побачив, що Земля стає садом, їм на втіху, бо бентега її впо­корилась, — і все це стократ помножило заздрість його. Тоді він також набув видимої подоби, та норов і лють, яка пала­ла в нім, зробили її похмурою і жахливою. І рушив Мелкор на Арду, могутніший і величніший за будь-кого з валарів, мов­би гора, що пробивається з моря і вершечком своїм про­стромлює хмари, мовби гора, скута льодами та коронована димом і полум’ям; і очі його палали, як жар, то спопеляючи, то пронизуючи смертельним холодом.

Так розпочалася перша битва валарів із Мелкором за во­лодарювання на Арді; та про ті колотнечі ельфам відомо мало. Бо сказане тут походить від самих валарів, із котрими елдаліе розмовляли на землі Валінору і котрі наставляли їх; а ва­лари неохоче розповідали про війни до приходу ельфів. І все ж елдари розказують, що валари, всупереч Мелкорові, завжди прагнули впорядкувати Землю й підготувати її до приходу Первородних. Вони творили сушу, а Мелкор нищив її; закла­дали низини — а Мелкор знову їх підносив; зводили гори — Мелкор же вганяв їх у діл; наливали моря — а Мелкор їх роз­хлюпував; і ніщо не мало спокою та не могло тривко зроста­ти, бо, тільки-но валари розпочинали працю, Мелкор нищив чи псував зроблене. А все-таки труди їхні не звелися нанівець; бо хоч ніде, в жодному твориві, воля та намір валарів не вті­лилися повністю, а всі речі за кольором і обрисами дещо відрізнялися від первинного замислу, Земля все-таки поволі набула форми і сталості. І так у Глибинах Часу серед безлічі зірок нарешті постала оселя Дітей Ілуватара.