Розділ «З ЛИСТА ДЖ. P. Р. ТОЛКІНА ДО МІЛТОНА ВОЛДМЕНА ВІД 1951 РОКУ»

Є також інші оповіді, однаково детальні у трактуванні й одна­ково незалежні, хоч і залучені до загальної історії. Є «Діти Гуріна» — трагічна оповідь про Туріна Турамбара та його сестру Нініель. Го­ловний герой, Турін, — це образ, про який можуть сказати (люди, котрі люблять такі речі, хоча вони й не дуже корисні), ніби він зібра­ний почасти зі Сігурда Вольсунга, почасти — з Едипа та фінського Куллерво. Є «Загибель Ґондоліна», основної ельфійської твердині. Є оповідь чи оповіді про «Мандрівника Еаренділа». Його персона важлива, позаяк він «доводить» «Сильмариліон» до завершення, а за посередництвом його нащадків вибудовуються основні зв’язки і творяться персонали оповідей про наступні Епохи. Його завдання як представника одночасно обох Родів — ельфів і людей — полягає втому, щоби відшукати морський шлях до Землі Богів і, взявши на себе функції посла, переконати їх знову звернути думки до вигнанців, пошкодувати їх і врятувати від Ворога. Лутіен була праматір’ю його дружини Елвінґ, яка все ще володіла Сильмарилом. Однак проклят­тя спрацювало й тут: сини Феанора знищили дім Еаренділа. Утім, це виявилося розв’язанням проблеми: Елвінґ, кинувшись у Море, щоби врятувати Коштовність, зустрічається з Еаренділом, і вони з допо­могою сили величного Самоцвіта таки дістаються до Валінору й виконують доручення — заплативши за це забороною будь-коли по­вертатися чи оселятися знову разом із ельфами або людьми. Тоді за­ворушилися боги, і велична сила надійшла із Заходу, і Твердиню Во­рога було знищено, а його самого викинуто зі Світу в Порожнечу, щоби ніколи вже не довелося йому з’явитися тут у втіленій подобі. Два інші Сильмарили також дістали з Залізної Корони — дістали, щоби втратити. Два останні сини Феанора, примушені обітницею, викрадають їх і гинуть, кинувшись один у море, а другий — углиб землі. Корабель Еаренділа, прикрашений останнім Сильмарилом, сяє на небесах щонайяснішою зорею. Так закінчується «Сильмариліон» і сказання про Першу Епоху.

У наступному циклі йдеться (чи мало б ітися) про Другу Епоху. Але то був темний вік, про історію якого сказано (чи належить ска­зати) небагато. Після величних битв із Першим Ворогом спустошені землі лежали в руїні, Захід Середзем’я перетворився на пустку. Ми дізнаємося, що ельфам-вигнанцям якщо й не наказали, то досить суворо порадили повернутися на Захід і жити там у спокої. їм уже не судилося постійно мешкати у Валінорі, натомість вони мали осе­литися на Самотньому Острові Ерессеа неподалік од Благословен­ного Краю. Людей із Трьох Домів винагородили за відвагу та відданість союзові, дозволивши їм жити «найзахідніше зі смерт­них» — на власній «Атлантиді», острові Нуменоре. Судьбу чи дар Бога — смертність — боги, звісно ж, не можуть скасувати, проте нуменорці стають довгожителями. Вони вирушають у морську по­дорож і полишають Середзем’я, засновуючи велике королівство мо­реплавців у межах найдальшої досяжності з Ерессеа (не Валінору). Більшість Високих ельфів також відбуває на Захід. Не всі. Декотрі люди, споріднені з нуменорцями, зостаються на землях неподалік од морського узбережжя. Декотрі з Вигнанців теж не повернуться чи відкладатимуть повернення (бо шлях на Захід для безсмертних завж­ди відкритий, а в Сірих Гаванях стоять кораблі, готові щомиті відплисти навіки). Орки (гобліни) й інші монстри, що їх наплодив Перший Ворог, також не цілком винищені. А ще є Саурон. У «Сильмариліоні» й у Сказаннях Першої Епохи Саурон — це навернене Ворогом для служби валінорське створіння, яке згодом стало вер­ховним капітаном і прислужником Ворога. Коли Перший Ворог зазнав остаточної поразки, Саурон злякався та покаявся, проте, зреш­тою, зробив-таки по-своєму і не постав перед судом богів. Він затри­мується в Середзем’ї. Дуже повільно, починаючи з позірно добрих намірів — реорганізації та відбудови «забутого богами» зруйно­ваного Середзем’я, — перетворюється на нове втілення Зла, на створіння, котре прагне Абсолютної Влади і котрого роз’їдає дедалі лютіша ненависть (особливо до богів і ельфів). Упродовж цілої Дру­гої Епохи у присмерку Східного Середзем’я наростає Тінь, поши­рюючи свій вплив на людей, кількість котрих збільшується одно­часно із занепадом ельфів. Отож, очевидячки, трьома провідними темами цього циклу є такі: ельфи, котрі, зволікаючи, затримались у Середзем’ї; перетворення Саурона на нового Темного Володаря, пове­лителя та бога людей; Нуменор-Атлантида. їх розкрито в манері літописання і подано у двох Оповідях чи Хроніках: «Перстенях Вла­ди» та «Поваленні Нуменору». Обидва твори є необхідною переду­мовою «Гобіта» і його продовженням.

У першому тексті ми спостерігаємо щось на кшталт другого падіння чи принаймні «помилки» ельфів. Властиво, не було нічого поганого в тому, що вони залишились усупереч пораді, все ще су­муючи зі[6] смертними землями їхніх давніх героїчних учинків. Але вони хотіли мати водночас і шкуру, й живого вола. Хотіли спокою, блаженства, досконалого спогаду про «Захід», залишаючись при цьо­му на звичайній землі, де поміж диких ельфів, гномів і людей їхня добра слава як верховного народу була незрівнянно більшою, ніж була би вона на нижньому щаблі ієрархічної драбини у Валінорі. Тож ель­фи надто захопилися «згасанням» — станом, перебуваючи в якому могли сприймати часові зміни (закон світу під сонцем). Вони стали сумними, їхнє мистецтво (скажімо так) — антикварним, а всі зу­силля нагадували радше спробу бальзамування, хоч у них усе ще зберігся прадавній родовий потяг до прикрашання землі, зцілення її ран. Ми дізнаємося про давнє королівство Ґіл-ґалада на крайньому Північному Заході, приблизно там, де були землі, описані в «Сильмариліоні»; про інші поселення, як-от Імладріс (Рівенділ) приблиз­но за часів Елронда; та ще одне велике поселення в Ереґіоні поблизу Західного підніжжя Імлистих Гір, на рубежі з Копальнями Морії — основним володінням гномів у Другу Епоху. Це, вперше і востаннє, призвело до виникнення дружби поміж зазвичай вороже налашто­ваними один щодо одного народами (ельфами та гномами) та до найбільшого розквіту ковальства. Проте чимало ельфів прислухалися до Саурона. У той давній час він усе ще був світлий, і його моти­ви — повернення до життя спустошених земель, — здавалося, ча­стково збігалися з ельфійськими. Саурон виявив слабке місце ельфів, запропонувавши їм спільно зробити Західне Середзем’я таким са­мим прекрасним, як і Валінор. То був прихований напад на богів, підбурення до спроби створити окремий незалежний рай. Ґіл-ґалад, як і Елронд, не сприйняв таких ініціатив. А от в Ереґіоні розпочали велику роботу: тамтешні ельфи найбільше з-поміж усіх наблизилися до падіння в «магію» та машинерію. З допомогою Сауронової пре­мудрості вони виготовили Перешені Влади («влада» — слово зло­вісне та загрозливе в усіх цих оповідях, окрім хіба що випадку, коли воно вживається щодо богів).

Найбільша сила (всіх перстенів одного ґатунку) полягала у здат­ності запобігати чи сповільнювати руйнування (тобто «зміну», яку вважали прикрістю), зберігати бажане чи улюблене або його ви­димість — ось більш-менш ельфійський мотив. Але перстені також посилювали природний потяг до власництва, а отже, наближали «ма­гію», — цей мотив можна легко обернути на зло (жадання доміну­вати). І на довершення всього вони володіли ще й іншими силами, які походили саме від Саурона («Чорнокнижника», як іменують того, хто скороминущою тінню та лихим передчуттям промайнув на сторінках «Гобіта»): дематеріалізація видимого і перетворення речей невидимого світу на видимі.

Ельфи з Ереґіону, керуючись майже винятково своєю уявою, виготовили Три надзвичайно гарні та могутні Персні, головною функ­цією яких було збереження краси (вони не наділяли невидимістю). Проте в підземному Полум’ї своєї Чорної Землі Саурон потай ство­рив Єдиний Перстень, Правлячий Перстень, який об’єднував силу всіх інших і контролював їх, отож його носій міг бачити думки тих, котрі володіли нижчими перснями, керувати їхніми вчинками й, урешті-решт, перетворювати їх на рабів. Однак Саурон недооцінив мудрість ельфів і їхні гострі чуття. Щойно він заволодів Єдиним Перснем, вони довідалися про його існування і таємне призначення й перелякалися. Ельфи так ретельно заховали Три Перстені, що навіть Саурон ніколи не дізнався, де вони, а отже, Перстені зберегли чистоту. Інші Перстені ельфи спробували знищити.

У війні, яка почалась унаслідок цього між Сауроном і ельфами, Се­редзем’я, особливо на заході, зазнало подальшої руйнації. Ереґіон було захоплено та знищено, а Саурон заволодів багатьма Перстенями Вла­ди. їх він згодом віддав (маючи на меті остаточно збити зі шляху добра та перетворити на рабів) тим, хто через пиху чи жадібність погодився прийняти такий дарунок. Звідси — «стародавній римований вірш», який звучить лейтмотивом у «Володарі Перстенів»:

Три персні для ельфів — для їх королів,

Сім — гордим гномам з камінних палат,

Ще Дев’ять — людям смертних родів,

Один — Повелителю Тьми, де імла

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Отож, Саурон почав верховодити Середзем’ям. Ельфи зачаїлись у криївках (на той час прихованих од ворога). Останнє ельфійське королівство під владою Ґіл-ґалада на крайньому західному узбережжі, поблизу Корабельних Гаваней, перебуває в ненадійному становищі. Елронд Напівельф, син Еаренділа, створює щось на кшталт зачарова­ного прихистку в Імладрісі (Рівенділ — українською) на крайньому східному березі західних земель[7]. А Саурон править дедалі більшими юрбами людей, котрі не контактували з ельфами, а отже, й зі справ­жніми нескиненими валарами та богами. Він, тримаючи в руках Єдиний Перстень, керує зрослою імперією з великої темної вежі Барад-дур у Мордорі, неподалік від Вогненної Гори.

Проте, щоби досягти бажаного, Саурон змушений був передати значну частину власної сили (поширений і дуже багатозначний мо­тив у міфах і казках) Єдиному Персню. Доки він носив цю «при­красу», його влада на землі зростала. Проте, навіть якби він не но­сив Персня, та влада однаково існувала б і перебувала би з ним у «згоді»: Саурон не «ослабнув». Хіба що хтось інший заволодів би Перснем і став би одержимий ним. Якби таке трапилося, новий власник зміг би (маючи доволі сильну та героїчну вдачу) кинути виклик Сауронові, опанувати все, чого той навчився та що зробив після виготовлення Єдиного Персня, а отже — здолати і зайняти його місце. У становищі Саурона — він докладав чимало зусиль (утім, здебільшого — без успіху) для того, щоби перетворити ельфів на рабів і щоби досягти контролю над розумом та волею прислуж­ників, — це було істотно слабке місце. Було і ще одне вразливе місце: розплавивши Єдиний Перстень, фактично, знищивши його, можна було розпорошити його владу, а сутність Саурона довести до точки зникнення, перетворити його на тінь, на ефемерний спогад про злого генія. Проте він сам цього ніколи не припускав і не боявся. Жоден коваль, наділений меншою, ніж Саурон, майстерністю, не спромігся би здолати Персня. Його не можна було розплавити в жодному іншо­му полум’ї, крім невмирущого підземного вогню, в якому він наро­дився — вогню, що палав у неприступній місцині на теренах Мордору. До того ж, владна хіть Персня була така значна, що кожен, хто скористався би ним, перетворився би на його раба; пошкодити його, відкинути геть, знехтувати ним було понад будь-яку силу волі (на­віть Сауронову). Так він думав. Принаймні Перстень був у нього на пальці.

Таким чином, Друга Епоха триває, і ми бачимо, як у Середзем’ї постають велике Королівство та лиховісна теократія (адже Саурон для своїх прислужників був іще й богом). На Заході (насправді Північний Захід — єдина територія, чітко окреслена в цих опові­дях) лежать ненадійні ельфійські прихистки; а нетямущі люди на тих теренах іще більш-менш на боці добра. Кращі та шляхетніші з-поміж людей належать до роду тих, котрі відбули до Нуменору, проте й вони перебувають на стадії простою «гомеричного» патріархально­го та племінного життя.

Тим часом за правління роду величних королів-довгожителів, прямих нащадків Елроса — Еаренділового сина, брата Елронда, — зросли багатство, мудрість і слава Нуменору. «Повалення Нумено­ру», Друге Падіння Людей (людей, поновлених у правах, але все одно смертних), доводить до катастрофічного кінця не лише Другу Епо­ху, а й цілий Старий Світ, первісний легендарний світ (він здавався пласким і чітко окресленим). Після цього почалася Третя Епоха, Су­тінкова Епоха, Medium Aevum — перший період зруйнованого та зміненою світу; останній період тривалого владарювання видимих, цілком персоніфікованих ельфів, а також останній період, коли Зло набуло окремої панівної втіленої подоби.

Повалення є почасти результатом внутрішньої слабкості людей — наслідком, якщо бажаєш, першого Падіння (не зафіксованого в цих легендах), що в ньому вони покаялися, та не зцілилися від нього остаточно. На землі винагорода для людей небезпечніша за пока­рання! Саурон штовхає їх до Падіння, хитро маніпулюючи цією слабкістю. Тут центральною темою (гадаю, неминучою в оповіді про людей) є Табу чи Заборона.

Нуменорці поселилися в межах далекої досяжності з найсхідніших «безсмертних» земель, Ерессеа; і вони як єдині люди, котрі розмовляли ельфійською мовою (вивченою за часів Союзу), підтри­мували постійне спілкування зі своїми прадавніми друзями та со­юзниками: чи то у блаженстві Ерессеа, чи на теренах королівства Ґіл-ґалада на берегах Середзем’я. І тому стали на вигляд і навіть за силою духу дуже подібні до ельфів — але залишаються смертними, хоча їх і винагородили потрійною чи й більш ніж потрійною трива­лістю життя. Ота винагорода виявляється для них згубою — або ж засобом їхнього спокутування. Довге життя сприяє великим досяг­ненням у мистецтві та мудрості, проте плодить власницьке ставлен­ня до них і пробуджує бажання отримати якомога більше часу для насолоди. Частково передбачивши це, боги від самого початку наклали на нуменорців Заборону: їм за жодних обставин не можна було ні плавати до Ерессеа, ні, рухаючись на захід, покидати межі ви­димості власної землі. Решта напрямків була відкрита. Проте ноги їхньої не мало бути на «безсмертних» землях, а інакше безсмертя (у світі) зачарувало би їх, що суперечило закону, особливій судьбі чи дару Ілуватара (Бога), і чого не змогла би витримати їхня природа[8].

У нуменорському падінні в немилість можна виокремити три фази. Спочатку — покора, добровільний послух, хоч і без повного розуміння. Потому — довгий період неохочого послуху з дедалі від­вертішими наріканнями. І нарешті — повстання, поділ на Людей Короля, бунтарів, і на маленьку групу Вірних, котрі зазнають пере­слідування.

Позаяк нуменорці на першому етапі були людьми мирними, то випробовували власну мужність у морських мандрівках. Як нащад­ки Еаренділа вони стали видатними мореплавцями та (адже Захід для них був закритий) дісталися далеких Півночі, Півдня і Сходу. Плавали головно до західних узбереж Середзем’я та допомагали ель­фам і людям боротися із Сауроном, чим викликали його довічну ненависть. У той час серед Диких Людей нуменорців уважали мало не божественними добродіями, котрі приносили дари мистецтва та знання і знову відбували кудись, залишаючи по собі чимало легенд про королів та богів поза західним сонцем.

На другому етапі, у дні Гордості й Слави, а водночас і невдово­лення через Заборону, нуменорці почали прагнути радше багатства, ніж благості. Бажання уникнути смерті породило культ мертвих, і вони щедро осипали скарбами та мистецькими творами могили і пам’ятники. На ту пору на західних узбережжях уже було облаштовано поселення, які стали оплотами та «фабриками» володарів, а самі нуменорці стали схожі на збирачів податків і на своїх величезних ко­раблях вивозили щоразу більше й більше різноманітною краму. Люди Нуменору почали виготовляти зброю та механізми.