Розділ «Додаток»

Ще Нарґотронд і Ґондолін

Не обернулися на тлін,

А їх могутні королі

Не відійшли за край землі…

Ось що мусило стати вінцем і завершенням цілого: доля нолдорських ельфів в обставинах тривалої боротьби проти влади Морґота, і роль Гуріна й Туріна в тій історії; кінцева оповідь про Еаренділа, який утік із охоплених полум'ям руїн Ґондоліна.

Через багато літ, дописавши на початку 1950 року «Володаря Перстенів», батько впевнено й енергійно повернувся до «питання Прадавніх Часів», які тепер стали «Першою Епохою»; і впродовж наступних років повиймав із довгої шухляди багато старих рукописів. Тоді він повернувся і до «Сильмариліона», тож чудовий рукопис «Квенти Сильмариліон» заряснів правками та доповненнями. Але 1951 року батько припинив редагувати текст, зупинившись на тому місці, де 1937 року облишив «Квенту Сильмариліон» через появу «нової історії про гобітів», так і не докінчивши оповіді про Туріна.

Він узявся переглядати «Баладу про Леітіан» (римовану версію історії про Берена та Лутіен, яку було відкинуто 1931 року), і небавом із неї постав майже цілком новий вірш, значно досконаліший; але й тут джерело натхнення швидко вичерпалось і робота над твором, урешті, припинилася. Батько почав працювати над прозовою версією довгої саги про Берена та Лутіен, яка ґрунтувалася безпосередньо на переписаній «Баладі»; але й від того твору також незабаром відмовився. Таким чином, бажання відтворити першу з «великих оповідей» на задуманому рівні, яке простежується в послідовних батькових спробах, так ніколи й не здійснилось.

У той час батько нарешті знову взявся за «велику оповідь» про загибель Ґондоліна, досі наявну тільки у «Втрачених оповідях» тридцятип'ятилітньої давнини та ще на кількох сторінках, присвячених їй у «Квенті Нолдорінва» 1930 року. Він, перебуваючи в розквіті сил, хотів у формі якнайдетальнішої розповіді подати дивовижну оповідь, яку зачитував 1920 року в коледжі Оксфорда в Essay Society і яка впродовж усього його життя залишалася істотною частиною уявного образу Прадавніх Часів. Через братів Гуріна, батька Туріна, та Гуора, батька Туора, вона особливим зв'язком поєднана з оповіддю про Туріна. У юності Гурін і Гуор побували в ельфійському місті Ґондоліні, захованому в колі високих гір, як сказано в «Дітях Гуріна»; а згодом, після битви Незліченних Сліз, вони ще раз побачилися з Турґоном — Королем Ґондоліна, — й він сказав їм; «Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі». А Гуор відповів: «Та однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоч тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, але з мого життя і з твого зійде нова зоря».

Це пророцтво здійснилося, коли Туор, Турінів двоюрідний брат, прийшов у Ґондолін і одружився з Ідріль, донькою Турґона; Еаренділ — «нова зоря», «надія ельфів і людей», — котрий утік із Ґондоліна, був їхнім сином. У прозовій сазі про «Загибель Ґондоліна», яку батько почав, імовірно, в 1951 році, він детально описує подорож Туора та його супутника і провідника — ельфа Воронве. У дорозі, пробираючись одні-однісінькі через нетрі, вони почули в лісі крик:

Вони почекали і побачили, як хтось іде поміж дерев, і то виявився рославий чоловік, озброєний, одягнутий у чорне, з оголеним довгим мечем; їх здивувало, що лезо меча також було чорне, а краї його блищали ясно та холодно.

То, власне, і був Турін, який поспішно йшов геть од сплюндрованого Нарґотронда; але Туор і Воронве не заговорили до нього і «не знали, що Нарґотронд загинув, і що то був Турін, син Гуріна, Чорний Меч. Отак, лише на мить, зійшлися шляхи двох родичів, Туріна і Туора, щоби ніколи вже не перетнутись».

У новій оповіді про Ґондолін батько виводить Туора на височину в Окружних Горах, звідки можна було поглядом окинути рівнину аж до Таємничого Міста; і там він, сумовитий, зупиняється, щоби ніколи не рушити далі. Тож у «Загибелі Ґондоліна» моєму батькові теж не вдалося здійснити всіх намірів, і ми надалі не бачимо ні Нарґотронда, ні Ґондоліна.

Я десь уже зазначив, що, «завершивши велике „вторгнення“ та відіславши видавцеві Володаря Перстенів», батько, здавалося, повернувся до Прадавніх Часів, бажаючи відтворити той обшир — так, як він колись давно мав на меті, починаючи «Книгу втрачених оповідей». Він прагнув завершити «Квенту Сильмариліон»; а от «великі оповіді порівняно з початковою версією, від якої походять і їхні пізніші розділи, так ніколи й не здобули помітного розвитку». Ці зауваження справедливі й щодо «Дітей Гуріна»; однак тут батько зробив значно більше, хоча, зрештою, не спромігся надати остаточного та завершеного вигляду істотній частині пізнішої, дуже розширеної, версії легенди.

Одночасно з поверненням до «Балади про Леітіан» і до «Загибелі Ґондоліна» батько почав писати новий варіант «Дітей Гуріна», розпочав, однак, не з Турінового дитинства, а з пізнішого кульмінаційного моменту його страхітливої історії — після зруйнування Нарґотронда. У тексті цієї книги — розповідь од «Повернення Туріна в Дор-ломін» і аж до його смерті. Я не можу пояснити, чому батько відійшов од звичної практики починати все від початку й учинив саме так. Але щодо цього він залишив поміж власних паперів також чимало пізніших недатованих текстів, які стосувалися долі Туріна від його народження та до сплюндрування Нарґотронда, багато допрацювань і розширень старих версій, які подекуди переростали в невідому доти оповідь.

Написання якщо не цілого цього твору, то принаймні його переважної частини можна віднести до періоду після тогочасної публікації «Володаря Перстенів». На ту пору «Діти Гуріна» стали для батька основною історією кінця Прадавніх Часів, і тривалий час усі його думки були присвячені їй. Але йому ставало дедалі важче впорядковувати її згідно з чіткою розповідною канвою, адже оповідь ускладнювали додаткові характери та події; правду кажучи, один довгий період історії міститься у безладній мішанині чорновиків і сюжетних нарисів.

І все-таки «Діти Гуріна» в останній редакції — це основна фантазійна розповідь про Середзем'я, що її створив батько після завершення «Володаря Перстенів»; життя і смерть Туріна зображено так переконливо та безпосередньо, як нікого іншого з людей Середзем'я. Тому після тривалого дослідження рукописів я спромігся сформувати в цій книзі текст, який од початку і до кінця становить неперервну розповідь, без жодних елементів, чужих авторській концепції.

(2) Побудова тексту

У «Незавершених оповідях», виданих понад чверть століття тому, я подав неповний текст довгої версії цього сказання, назвавши його «Нарн», від ельфійського «Нарн і Хін Гурін» — «Сказання про дітей Гуріна». Але то була тільки одна з частин розмаїтої за змістом книги, і той текст був украй недосконалий щодо загальної ідеї та характеру книги: я пропустив кілька вагомих фрагментів (із них один — дуже довгий), де текст «Нарну» був наближений до тексту значно коротшої версії, поданої в «Сильмариліоні», або там, де, на мою думку, неможливо було навести іншого «довгого» тексту.

Отже, текстобудова поданого тут «Нарну» дещо відрізняється від тієї, що в «Незавершених оповідях», — головно тому, що після виходу книги я старанніше дослідив чималий комплекс батькових рукописів. Це спонукало мене до цілком інакших висновків щодо співвідносності й послідовності деяких текстів, які переважно стосувалися надто безладної еволюції легенди на часовому відтинку, окресленому в розділі «Турін серед розбійників». Опис і пояснення до побудови нового тексту «Сказання про дітей Гуріна» наведено нижче.

Важливою ланкою в усьому цьому є своєрідний статус раніше виданого «Сильмариліона»; адже, як уже зазначалось у першій частині цього «Додатку», мій батько припинив роботу над «Квента Сильмариліон» на тому місці (Турін утікає з Доріату і стає на шлях розбійника), на якому він зупинився 1937 року, коли почав писати «Володаря Перстенів». При створенні оповіді для цієї книги я користувався «Анналами Белеріанду», які виросли з початкового «Сказання про віки» та розширилися до літописної розповіді (паралельно з тим, як один за одним з'являлися рукописи «Сильмариліона»), де йшлося про те, як Морґот після смерті Туріна та Ніенор звільнив Гуріна.