Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

— Вибирай будь-який із тих, що я маю, — мовив Тінґол, — окрім Аранрута, що належить мені.

Тоді Белеґ вибрав Анґлахел; і був то преславний меч, названий так за те, що його виготовили із заліза, яке впало з небес, мов полум'яна зірка. Той меч міг пощербити будь-який інший, викуваний із земного металу. Тільки один меч у Середзем'ї міг зрівнятися з ним. У цьому сказанні про нього не йдеться, та обидва ті леза змайстрував із тієї самої руди той самий коваль, і звали того коваля Еол Темний Ельф, який узяв собі за дружину Арезель, Турґонову сестру. Анґлахел він оддав Тінґолові як плату за дозвіл оселитись у Нан-Елмоті й потому дуже жалкував за мечем. Однак Анґуірел — інший меч-побратим — Еол тримав у себе, поки його викрав Маеґлін, ковалів син.

Проте, коли Тінґол повернув Анґлахел руків'ям до Белеґа, Меліан подивилася на лезо і сказала:

— У цьому мечі живе лють. Серце коваля досі б'ється в ньому, а серце його було темне. Меч не любитиме тієї руки, якій служить. Ти не зможеш володіти ним довго.

— А все-таки я триматиму його в руках, доки стане снаги, — мовив Белеґ, подякував Королю, взяв меча і вирушив у путь.

По цілому Белеріанду, долаючи безліч небезпек, шукав він вістей про Туріна, та все марно. Так минула зима, а за нею — і весна.

Розділ VІ

Гурін серед розбійників

Тепер сказання знову вертає до Туріна. Він, гадаючи, що Король оголосив його поза законом і переслідуватиме, не повернувся на узграниччя до Белеґа, а пішов далі в західному напрямку і, таємно покинувши Заповідне Королівство, дістався лісистої місцевості на південь від Тейґліну. Там, до Нірнаета, в розкиданих садибах мешкало чимало людей. Вони належали головно до народу Галет, проте не мали володаря і жили як із полювання, так і з сільського господарства, тримали свиней на плодокормі та обробляли лісові проруби, відгороджені від нетрів. Але на ту пору більшість із них або загинула, або ж утекла до Бретілу, і цілим тим краєм заволодів страх перед орками та розбійниками. Адже в час занепаду невідь-де блукали бездомні відчайдухи — вцілілі після битви та поразки, після спустошення земель; люди, котрих вигнали у глушину за недобрі вчинки. Вони полювали та здобували собі їжу, яку могли; проте чимало з них, спонукуваних голодом чи іншими потребами, вдавалися до грабунків і звіріли. Узимку вони, як ті вовки, були найнебезпечніші. Тому ті, хто все ще захищав власні оселі, прозвали їх ґаурваїтами — вовколюдьми. Близько шістдесяти таких людей збилось у єдину зграю, і нишпорили в лісах по той бік західного узграниччя Доріату. їх ненавиділи чи не більше за орків, бо траплялися серед них безсердечні вигнанці, озлоблені на решту людського роду.

Найжорстокіший із-поміж них звався Андроґ, — його за вбивство жінки прогнали з Дор-ломіну; інші теж походили з тієї землі: старий Алґунд, найстарший у товаристві, який утік із Нірнаета, і Форвеґ, як він називав себе, світловолосий чолов'яга з неспокійними блискучими очима, здоровань і сміливець, котрий збився зі шляху едайнів, що належали до народу Гадора. Та подекуди він умів бути мудрим і щедрим, отож стояв на чолі ватаги. На ту пору смерті через нестатки або в сутичках скоротили число розбійників до якихось п'ятдесяти людей, і тепер вони зробились обережними, висилали розвідників і виставляли довкола сторожу, хай ішли вони чи спочивали. Таким робом, ґаурваїти хутко дізналися про наближення Туріна, коли той забрів на їхні терени. Вони вистежили його та обступили кільцем, отож несподівано, вийшовши на галявину біля струмка, він опинився в колі людей із опущеними луками й оголеними мечами.

Тоді Турін спинився, та не показав ляку.

— Хто ви? — запитав. — Я думав, лише орки підстерігають людей; але бачу, що помилився.

— Ти пожалкуєш про свою помилку, — сказав Форвеґ, — бо це наше пристановище, і мої люди не дозволяють іншим ошиватися тут. За це інші платять своїми життями або ж викуповують їх.

Турін похмуро засміявся:

— За мене, вигнанця та беззаконника, ти викупу не одержиш. А обшукати зможеш хіба по смерті, однак дорогою ж ціною тобі доведеться переконатись у правдивості моїх слів. Спершу багато ваших накладе головою.

А проте смерть його здавалася близькою, адже чимало стріл, накладених на тятиви, тільки й чекало знаку ватажка, і хоча під сірою тунікою та плащем у Туріна була ельфійська кольчуга, деякі з них могли знайти смертоносну ціль. Жоден із ворогів не стояв так, аби до нього можна було доскочити з оголеним мечем. Зненацька Турін схилився, бо помітив кілька камінців на березі струмка, якраз біля його ніг. Тієї ж миті розбійник, розлючений гордими словами, випустив стрілу, цілячи йому в обличчя. Стріла пролетіла над Туріном, а він випростався знову, мовби відпущена тятива, і кинув камінь у лучника, сильно та влучно, і стрілець упав на землю з проламаною головою.

— Я ліпше прислужуся вам живим, зайнявши місце того нещасливця, — сказав Турін.

І додав, повернувшись до Форвеґа:

— Якщо тут ватажок ти, то повинен заборонити твоїм людям стріляти без команди.

— Я й заборонив, — відказав Форвеґ, — а він он як швидко поплатився за непослух. Я візьму тебе на його місце, якщо будеш більше зважати на мої слова.