Володар Перснів: Повернення короля

- Дозвольте мені трохи понести його. Ви ж знаєте, я можу…

Очі Фродо гнівно блиснули:

- Не наближайся до мене! Не торкай мене! Він мій! Геть звідси! - Він намацав на поясі руків’я меча, але раптом [195] притих. - Ох, ні, Семе, - сказав він печально. - Постарайся зрозуміти. Це мій тягар, ніхто інший його не винесе. Пізно, Семе, любий мій друже. Я вже майже цілком у його владі. Я не можу віддати його нікому, а якщо ти відбереш силоміць, напевно, збожеволію.

- Я розумію… Але мені здається, що від зайвої ваги позбавитися можна. Чом би не дозволити собі хоч малий попуск? Адже ми зараз прямуємо до Гори. Навіщо тягти непотрібні речі?

Фродо, не відриваючи погляду від Ородруїну, кивнув.

- Гаразд. У дорозі нам мало що знадобиться, а потім - і зовсім нічого…

Він підняв орчий щит, що лежав на землі, закинув подалі, туди ж пожбурив і шолом, і важкий пояс з ножем, а чорний плащ роздер на смуги і пустив за вітром:

- Не хочу орком прикидатися! Піду далі без зброї, чистої чи нечистої - все одно. Нехай мене вб’ють, якщо захочуть!

Сем теж скинув одіж та зброю орків, витяг з торби своє майно. Кожна дрібничка була така дорога для нього, адже він заніс їх у таку далечінь! Але найважче було розставатися з кухарським начинням.

- Пам’ятаєте тушкованого кролика? - запитав він. - Лавровий гай, тепле сонечко? Там ми зустріли Фарамира і бачили оліфанта…

- На жаль, Семе, нічого я не пам’ятаю. Тобто я знаю, це було, а ось у пам’яті нічого нема. Все розгубив: смак печені, свіжість води, шум вітру, усе забув - і місяць, і зірки… Йду один у пітьмі і нічого не бачу, окрім вогняного кола. Я його вже й наяву бачу…

- Отже, треба поспішати, - підхопив Сем. Голос його зривався. - Чим скоріше впораємося, тим швидше вам можна буде відпочити…

«Словами йому не допоможеш, - думав Сем, збираючи розкидані речі - він не хотів залишати їх на видноті. - Падлюка знайшов кольчугу, тепер йому ще не вистачало знайти ніж. Він і з голими лапами досить небезпечний. І не дочекається, щоб я йому дозволив лапати мої каструлі!»

Він відніс весь оберемок до найближчої тріщини і жбурнув на дно. Похоронним дзвоном відлунив у вухах Сема [196] брязкіт його улюблених казанків, що котились у чорну пащу. Він труснув головою і став готуватися до походу: відрізав частину лоріенської мотузки, обв’язав нею Фродо, туго загорнув його в сірий плащ. Залишок мотузки старанно згорнув і сховав у торбу. Там бовталися тепер лише згорток із хлібцями та фляга; на поясі ще висіло Жало, а в потайній кишені зберігався фіал Галадріелі і скринька з грудочкою лоріенської землі.

Нарешті вони повернулися обличчям до Згубної Гори і вирушили в дорогу, більше не ховаючись, зосередивши останні зусилля волі на одній меті - йти вперед. У сутінках похмурого дня навіть у цій країні, що її так добре стерегли, важко було помітити гобітів, особливо здалеку. З усіх поплічників Володаря Тьми тільки назгули могли попередити його про цих двох мандрівників, маленьких і непохитних, що крок за кроком заходили до самого серця його володінь. Однак назгули на своїх перетинчастокрилих скакунах відлетіли в іншому напрямку - їм було доручено стежити за просуванням гондорської союзної раті до Мо-раннону, туди ж була звернена увага і самого Саурона.

У той день Сему здалося, що Фродо ожив, і це його здивувало - адже він позбувся зовсім малої ваги. Тому спочатку вони рухалися набагато швидше, ніж очікували. Хоча околиця була поорана вибоїнами і порита, вони зуміли до вечора підійти впритул до гори. Але день минав, рано, занадто рано згасло слабке світло. Фродо знову горбився, знову його хитало. Коли зупинилися на привал, він повалився на землю і сказав тільки: «Пити хочеться, Семе…» Сем дав йому ковтнути з фляги. Залишалося ще кілька краплин - Сем пити не став. І коли ніч над Мордором знову вступила у свої права, він уже не міг думати ні про що, крім води. Усі ріки, струмки і річечки, бачені ним, лисніючі на сонці або затінені вербами, з булькотом і плескотом пропливали перед його збудженими очима. Він почував під ногами вогкий пісок Заріччя, де гуляв у дитинстві з Джоллі Шерстоном, з Томом Курносиком і сестричкою їхньою Трояндочкою… «Давненько це було, - зітхав він. - Та й далеченько… І дорога додому, якщо вона взагалі є, лежить через цю трикляту гору».

Заснути він ніяк не міг і все сперечався сам із собою. [197]

«Дотепер нам більше щастило, ніж я очікував, - радів він. - Так чи інакше, половину справи зроблено. Ще один день…»

«Не верзи дурниць, - заперечував він, трохи поміркувавши. - Фродо не витримає ще одного такого дня, він навіть піднятись не зможе… Та й ти не зайдеш далеко, віддаватимеш йому свою частку хліба і води» - «Я можу ще йти, і я піду». - «Куди?» - «Ясна річ, на гору». - «А потім, Семе Гемджи? Потім що? Фродо сам не впорається…»

На це питання Сем відповісти не зумів. Він не міг навіть уявити, що слід зробити. Фродо про своє завдання говорити не любив, а Сем знав тільки, що Перстень якимось чином треба кинути у вогонь. У пам’яті спливла назва: «Згубна Щілина». Пан Фродо, мабуть, знає, де вона, а я - ні… От і виходить, що усе безнадійно. Фродо так і казав. Тільки дурень може себе обманювати марними надіями. Якби не моя упертість, ми б уже давно лягли удвох у якійсь воронці і заснули навіки. Смерть і так нас не мине - а може, судилося нам і щось гірше за смерть. Краще вже визнати, що програв, і більше не рипатися. Нам ніколи не піднятися на цю вершину…»