Володар Перснів: Повернення короля

їхня несподівана схожість. Гобіт відчув напруження двох [15] могутніх сил: між ними ніби хтось натягнув підпалений Гніт, і ось-ось мав пролунати вибух. Зовнішністю Денетор був більше схожий на мага: стільки було в ньому сили, краси, величі; до того ж він здавався старішим. Але все ж таки почуття підказували Піну, що сила Гандальфа потужніша, мудрість глибша і велич ясніша, хоча все це зовні й непомітно. І, звичайно, він незмірно старший за Денето-ра. «Скільки ж йому літ?» - подумав Пін і здивувася, чому це запитання ніколи ще не спадало йому на думку. Древес тоді щось зауважив про магів, але Пін якось не зв’язав їх з Гандальфом. Хто ж він такий? Коли та де народився на світ? І коли покине його? Не знаходячи відповіді, Пін струснув головою, відганяючи незвичні думки. А Денетор з Гандальфом усе дивилися один одному в вічі, і Денетор першим відвів погляд.

- Так, - сказав він, - кристали ясновидіння, напевно, загинули, але зір правителів Гондору гостріший, ніж у звичайних людей. А тепер, прошу, сідайте.

Служники принесли крісла і невеличкий стілець, а також срібний глечик, келихи й солодкі булочки. Пін сів, але не міг відвести погляду від старого правителя. Чи це тільки здалося йому, чи Денетор справді, говорячи про кристали, звернувся до нього?

- Отже, починай, мій новий лицарю, - посміхнувся Денетор чи то жартівливо, чи глузуючи. - Кожне слово друга мого сина багато важить для мене.

Піну назавжди запам’яталась ця бесіда у величезній, холодній залі, під пронизливим поглядом Намісника Гондору, під обстрілом усе нових і нових хитрих питань. Гандальф слухав мовчки, стримуючи, як це безпомилково відчув гобіт гнів, що наростав у ньму. Коли минула година і Денетор знову вдарив у гонг, Пін почував себе остаточно виснаженим, мов лимон, з якого вичавили сік. «Десята година, - думав він, - я б зараз за одним присідом ум’яв три сніданки…»

- Проведіть вельмишановного Мітрандіра до його покоїв, - наказав Денетор служникам. - Напіврослик поки що теж може, якщо побажає, оселитися разом з ним. Але майте на увазі, що він присягнув мені, отже, повідомте йому всі потрібні паролі. Повідомте також усім воєначальникам: о третій нарада, вони мають з’явитися сюди. І ти, [16] шановний Мітрандіре, приходь теж* якщо захочеш. Для тебе завжди відчинені мої двері, за винятком тих коротких годин, які я віддаю сну. Остуди гнів, викликаний моїм батьківським непорозумінням, і повертайся, щоб розрадити мене мудрою цорадою.

- Непорозумінням? - повторив Гандальф. - О ні, ти скоріше помреш, ніж втратиш розум, шановний Денеторе! Ти навіть горе, вмієш використовувати. Невже ти думаєш, що я не зрозумів, навіщо ти цілу годину розпитував того, хто знає менше, ніж я, хоч я сидів поруч?

- Якщо зрозумів, втішайся цим, - відповів Денетор. - Нерозумно було б з дурної пихи гребувати допомогою та порадою, коли ті потрібні. Але ти виділяєш із своїх знань лишень в міру власних задумів. Володар Гондору ніколи не стане знаряддям для чужих задумів, навіть найшляхет-ніших. Питання Гондору для Намісників найважливіші, а Намісник тут я, аж доки не повернеться справжній король!

- Доки не повернеться король? - підхопив Гандальф. - Ти правий, Наміснику, твій обов’язок зберігати королівство в очікуванні на подію, дожити до котрої мало хто сподівається. Виконуючи свій обов’язок, ти можеш розраховувати на будь-яку мою підтримку. Зрозумій вірно: я не керую ніякою державою, великою чи маленькою, але всяке добре діло, якому загрожує небезпека, стосується також мене. Гондор може впасти, але все ж, якщо уціліє хоч щось вічне, незнищенне, здатне розквітнути згодом і принести плоди, тоді я вважатиму свою справу закінченою. Адже я теж у певному розумінні Намісник. Чи це тобі відомо?

Він обернувся і рішучим кроком рушив до виходу. Пі-нові довелося припустити бігцем за ним, щоб не відстати.

Доки йшли, Гандальф жодного разу не поглянув на Піна й не вимовив ані слова. Слуга супроводив їх через площу з водограєм до вузенького провулка, забудованого високими спорудами. Вони кілька разів завертали, доки не ви- • йшли до будинку, що притулився до міського муру з північного боку неподалік від гірської перемички. Широкі сходи привели їх до просторої кімнати, стіни якої були затягнуті золотою парчею. В кімнаті меблів було небагато: стіл, пара стільців, лава та два дуже зручних ліжка. Поряд з ними було приготовлено воду для вмивання. Три високих [17] вузьких вікна виходили на північ, на заворот Андуїну, все ще застелений туманом, Прирічне Узгір’я та водоспади Раурос. Пін виліз на лаву й почав з цікавістю вивчати гарний краєвид, аж доки служник не пішов геть, а тоді запитав:

- Ти сердишся на мене, Гандальфе? Я зробив усе, що міг.

- Оце достеменно так! - Гандальф обійняв Піна за плечі, теж виглянув у вікно і раптом засміявся. Пін з підозрою глипнув на нього знизу вверх - Гандальф сміявся весело, від щирого серця. А лише ж хвилину тому його зморшкувате обличчя здавалося стурбованим і змарнілим. Звідки ж взялося це глибоке джерело радощів? Якби воно вирвалося на волю, мабуть, затопило б ціле королівство…

- Ну звичайно: зробив усе, що міг! - крізь сміх промовив Гандальф. - Утім, вірно також, що не часто доводиться потрапляти в таку сутичку поміж двома грізними стариганами. Щоправда, Денетор дізнався від тебе набагато більше, ніж тобі здається. Ти не зміг приховати те, що після пригод у Морії загін проводив не Боромир, а хтось інший, гідний особливої поваги, власник легендарного меча, котрий збирався вирушити до Мінас-Тіріту. Гондор-ці взагалі багато розмірковують над змістом старих легенд, але Денетор, відправляючи сина в похід, надзвичайно заглибився у вивчення «прокляття Ісілдура». Це людина видатних здібностей, справжній нуменорець, як і молодший його син Фарамир. Старшого безмежна любив батько, але він був зовсім не такий… Денетор бачить далеко, при бажанні може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Обманювати його важко й. небезпечно, пам’ятай про це, Піне. Ти присягнув йому. Не знаю, що спало тобі на думку, а може й на серце, але ти зробив добрий вчинок. Я не був проти, бо не завжди тверезий розум повинен стримувати щирі почуття. Ти не тільки розважив його, але й роз^ чулив його серце. Тепер тобі можна вільно пересуватися містом після служби. Але в цієї справи є зворотна сторона: ти поклявся виконувати накази Денетора, і він про це пам’ятатиме. Будь насторожі!

Гандальф зітхнув і додав:

- Ну, гаразд. Не треба занадто піклуватися про наступну днину, нам ще довго кожен новий день буде приносити [18] величезні турботи… Зараз я вже не зможу допомогти тобі. Фігури розставлено, гра почалась; і одна фігура мене особливо цікавить - Фарамир, новий спадкоємець Денетора. Чи в місті він? Треба буде дізнатися. А зараз мені вже час іти, Піне. Я хочу відвідати військову нараду, послухати, про що йтиметься. Хід у відповідь тепер мусить зробити ворог, і пішаки в цій грі важать не менше фігур, повір мені, Перегріне, захиснику Гондору! Гостри свій меч! Вже стоячи на порозі, Гандальф обернувся:

- Мало не забув! Будь ласка, якщо підеш гуляти, знайди Тінебора, перевір, як його влаштували. Місцевий народ тварин любить, але за кіньми добре доглядати вміють тільки роханці!

Гандальф їгішов; дзвін на вежі Цитаделі відлічив третю годину по сходу сонця, гучний сріблястий звук прокотився над містом.

Піну не сиділося вдома; він вийшов на вулицю й озирнувся. Сонце яскраво світило, чіткі тіні від будинків та веж лягали на захід. Високий білий шолом Міндоллуїну підпирав блакитне небо. Вояки в бойовому спорядженні заповнили вулиці - мабуть, йшла -зміна варти.

- Зараз в Гобітанії вже, певно, десята ранку, - розмір-кувовуав Пін уголос. - Оце б сісти за солідний сніданок біля відчиненого віконця, на весняному сонечку. Невже мені так і пропадати? Цікаво, тут, врешті-ренгг, снідають? Чи час уже минув? Коли ж вони тоді обідають і де?