У такий спосіб вони йшли майже годину, один по одному, пригнічені мороком і глухою тишею, що порушувалася тільки віддаленим гулом барабанів за горами. Горлум завернув на південь і тепер намагався йти прямо, наскільки дозволяла тісна балка. Наприкінці неї стіною стояли високі дерева. Наблизишись, вони побачили, що крони їхні поламані та оголені, немов після шквалу, але корені трималися міцно.
- Роздоріжжя близько, - шепнув Горлум. Це були перші його слова за всю ніч. - Нам туди!
Вони завернули на схід і почали спускатися балкою. Раптом внизу відкрився закрут Південного Тракту: він огинав підніжжя гір і зникав у круглому гаю. [282]
- Тільки тут, - пояснив Горлум. - Стежок нема, пройти можна тільки по дорозі. Ходімо до Роздоріжжя. Швидко, тихо, обережно!
Крадькома, мов вивідачі у ворожому таборі, вони вибігли на бруківку і помчали уздовж кам’яної опорної стіни - сірі тіні серед сивого каміння. Виявилося, що до гаю зовсім недалеко. Дерева, очевидно, кимось посаджені, росли правильним колом; просвітки між стовбурами нагадували склепіння та вікна зруйнованого будинку. У середині кола перетиналися чотири дорога. Тракт з Мораннону, яким вони прийшли, вів звідси далі на південь, шлях з Осгіліату підходив до роздоріжжя з правого боку і йшов на схід, у темряву. Саме туди тепер треба було йти гобітам.
Фродо стояв на роздоріжжі довго, силкуючись вгамувати страх, що підступив до серця; раптом дивні червоні відблиски лягли на обличчя Сема. Фродо озирнувся: джерело світла було десь за гаєм, навіть за Осгіліатом. Далеко, на краю землі, вечірнє сонце відшукало щілину в хмарах і вдарило крізь неї ярим, розпеченим промінням; на мить вирвалися з мороку обличчя мандрівників, стовбури і кам’яна статуя людини, що сиділа гордовито і спокійно. Ця постать нагадувала фігури королів над Андуїном. Час та ворожі пазурі скалічили її. Замість голови хтось увіткнув грубо обтесаний кругляк з намальованою кривою пикою і великим червоним оком посередині чола; коліна, трон і цоколь подряпані, запаскуджені безглуздими каракулями і гидкими значками жорстоких племен Мордору. Промінь сонця, мов указкою, торкнувся великої зарослої брили на узбіччі дороги, і Фродо скрикнув: то була вщбита голова статуї.
- Семе, глянь, та глянь же! Король повернув собі корону!
Очниці короля були порожні, мистецьки вирізані завитки бороди потріскалися й поламалися, але високе, суворе чоло оточувала подвійна, золота зі сріблом, корона. Березка із дрібними білими, схожими на зірочки квітами обплела голову статуї, ніби віддаючи почесті скинутому, а між кам’яних кучерів прижився і розквітнув червоними суцвіттями очиток.
- Він не підкорився, - шепнув Фродо. Тієї ж миті випадковий промінь згас. Сонце впало за море і сховалося, начебто дмухнули на лампу; і відразу ж передчасно настала чорна, похмура ніч. [283]
Розділ 8
ПІДЙОМ НА КІРІТ-УНГОЛ
Горлум смикав Фродо за полу плаща, сичав від страху і нетерпіння:
- Ходімо, ходімо, - повторював він. - Тут не можна стояти. Хутчіш!
Фродо з зусиллям відвів очі від статуї і пішов за провідником - на схід. Роздоріжжя швидко залишилося позаду. Шлях йшов спершу прямо, потім трохи відхилився на південь і незабаром привів до скелястої гряди - раніш вона мревіла вдалині, тепер згустком пітьми нависала над ними. Зробивши петлю навколо перших відрогів, шлях знову виводив прямо на схід та вгору.
Фродо і Сем рухалися через силу, намагаючись не думати, що чекає попереду. Фродо опустив голову і важко дихав; Перстень знову ожив. Біля Ітіліену він не відчувався, а відразу після Роздоріжжя почало тиснути, щогодини сильніше. Тільки коли підйом став занадто крутим, Фро-. до підвів голову і, як попереджав Горлум, побачив Фортецю Примар. Він завмер і припав до скосу скелі.
Шлях підіймався довгою ущелиною. Наприкінці його, де сходились клином два хребти, під захистом Похмурих гір височіли стіни і вежі Мінас’Моргула. Небо і земля тонули в пітьмі, а а вежі било світло. Не колишнє голубе світло Мінас-Ітіля, Фортеці Молодого місяця, що колись освітлював сніжно-білі мармурові стіни, долину й ущелину; світло мутне, бліде, мертвотне, як світіння гнилиць на болотах.
Усі вікна фортеці зяяли чорною порожнечею. Світло мерехтіло на верхівці вежі, начебто вона крутилася, мов голова дракона, що шукає здобичі. Мандрівники стояли, не в змозі ворухнутися; вежа притягувала їх. Але Горлум швидко очуняв. Не кажучи ні слова, він смикнув гобітів за плащі і силоміць потяг геть. Ноги їх не слухалися, час ніби зупинився, здавалося, на кожен крок вони витрачали години, а не хвилини…
Повільно дошкандибали вони до білого мосту. Тут дорога, слабко виблискуючи, перетинала потік, що біг на споді ущелини, та, виляючи по схилу, вела до брами фортеці, що чорніла в зовнішньому колі стін. Берега потоку [284] заросли білими квітами; вони теж слабко світилися і були дуже красиві, але чомусь лякали, як буває в кошмарному сні, що спотворює-знайомі предмети. Від квітів йшов млосний, солодкий дух тліні; трупним смородом тхнули і земля, і повітря. Міст з’єднував луги красивою дугою; по його кутах стояли фігури людей і тварин, мистецьки вирізьблені, але спотворені, знівечені. Вода під мостом пливла беззвучно, навколо клубочилася крижана пара. Фродо запаморочилося в голові; раптом, начебто його підштовхнули, він зірвався і побіг, простягши руки, безсило мотаючи головою. Сем і Горлум кинулися навздогін. Сему пощастило схопити Фродо за плечі й утримати, коли той спіткнувся на плитах мосту.
- Не туди! Не туди! - сичав Горлум; подих виривався крізь зуби з голосним свистом, і він від жаху впав додолу.
- Зупиніться, пане! - приглушено крикнув Сем на вухо Фродо. - Горлум каже, нам в інший бік, і, як не дивно, діло говорить!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володар Перснів: Дві Вежі» автора Толкін Джон Роналд Руел на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 141. Приємного читання.