Розділ без назви (2)

Люди люблять слухати історії про чужі біди. Уважаючи, що їх таке неодмінно омине. Тільки не зараз. Бо Ірині співчуття справжні. Жаліємо конкурентку? Хм, це цікаво. Веду далі.

— Пощастило Кларі, її сусідка по квартирі повернулася додому раніше. Невдале побачення чи щось таке. А там… Самогубство. Зараз Клара в лікарні. Вичухується. Сподіваємося, що все обійдеться. А застуда — то так, щоб Інка менше пліткувала.

— Адо, а навіщо Клара це зробила? Вона ж надто сильна, аби так, по-дурному, померти.

— Люди багато що роблять по-дурному. Не думаючи. Мені розповіли, що в неї був хлопець. Не просто друг, а справді коханий. Він, звичайно, запевняв її, що теж безтямно закоханий, що вона — найдорожчий скарб у його житті. Та в справу втрутилася матінка пацанчика, дізнавшись про професію синової обраниці… — Тут можна було б схаменутися і вибачитися, та я вже не можу спинитися і виплітаю далі: — Ну, заявилася, значить, матінка до потенційної невістки в гості, бучу влаштувала. Не допомогло. Клара від свого не відступила. Тоді мати схожу сцену вдома перед синочком організувала, вхопилася за серце. Навіть «швидку» довелося викликати. Хлопчик виявився слиньком. Ну, і кинув Клару. От вона й…

— Це ти сама вигадала чи хто підказав?

Від несподіванки опускаю занесену вгору руку із щіткою для волосся. Ні, на таке точно не чекала. Та слід хоч спробувати тримати марку.

— Навряд чи я б зуміла, Іро. Це я почула. За що купила, за те і продаю.

Із викликом відвертаюся до тьмяного дзеркала і таки приводжу до ладу зачіску. Виглядаю як малолітня дурка, що хтозна-де прошвендяла цілу ніч і тепер плентається додому в очікуванні материних повчань та гарячого сніданку.

Ірен уважно слідкує за моїми діями. Звісно, вона могла б продовжити розмову про Клару, переконливо довести, що та не з тих, хто ладен померти через нещасне кохання. Бо не було у дівчини того кохання. Бо коли ти закоханий, це бачать усі. Та, певно, Іра ніяк не вирішить, чи потрібно їй аж так щось мені доводити, чи дати мені спокій і повернутися до власних справ. До речі…

— Іро, ти зараз куди? І взагалі, у тебе є де жити?

— У знайомої переднюю, — відмахується так недбало, ніби це її не надто обходить. — А тебе, Адо, хіба вдома рідні не чекають?

— Не чекають. Нема кому, — сумно відповідаю. — Я ж не тутешня. Я з тих, що «панаєхалі». Мене якась там далека родичка, тітка енно-юрідна по матері, підселила в свою квартиру. Сама вона зараз в Італії на заробітках, повернеться не скоро. Я ж типу наглядаю за її неповнолітньою шістнадцятирічною донькою, якоюсь там, знову ж таки, енно-юрідною сестричкою. Слідкую, щоб панночка чемно ходила до школи, не вплутувалася в історії, погані компанії, не курила і теде. Тож коли мене довго вдома нема, то мала шмаркля з того щиро радіє.

Чомусь відповідаю, ніц не вигадуючи. Зрештою, чесність теж непогана політика, якщо на думку не спадає щось більш суттєве.

— Що ж… Хай там як, нам по дорозі! Принаймні до трамвайної зупинки точно. То як?

Звичайна пропозиція. Чому ні? Мало радості самотньо брести ранковими вуличками поки порожнього міста. Інша справа, що з Ірен ми не подруги. Певно, їй щось від мене треба. А я так хочу, щоб мені нарешті нині дали спокій. Поки розмірковую, як відмовитися, аби не викликати підозри, до кімнати зазирає Павло:

— Дівки! Ви що, подуріли? Ночувати тут зібралися, чи як?

— Та наче вже переночували. Ранок надворі, — бубонить Іра.

— Ранок? Ага. То тим більше нема вам тут що робити. Гайда додому. Ну ж бо!

Не сперечаємося. Ще раз позираю у дзеркало. М-да. Таки варто було вчора прихопити куртку, хоча поки ще по- літньому спекотно. Та хто ж знав, що мій одяг так «удосконалиться»?

— О! Дівчата! Привіт! Щось ви довгенько сьогодні. Може, вас підвезти? Миттю домчимо! Правда, Антоне?!