Був такий пан ще за кріпацтва і жив одиноко, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи господи! Був у нього прикажчик — собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в нього не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знати?— всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там злот, чи що, і вже всякому видно, що злот стоїть, і самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять чи й більше, а він все догоджа, а пан все більше й більше любить його, більше йому довіряється. Дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому звалив, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так, розказує йому, те так зробив, а з тим так поступив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухати. Так ото ж вислухав пан та й каже:
— Знаєш, що, Іване чи Петре? — як там назвав його.— Ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди все норовлять тільки для себе,— один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.
А прикажчик йому в пояс:
— Дякую,— каже;— за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я з вами чай пити і обідати.
— Чому? — питає пан.
— Не їм я,— каже прикажчик,— і не п'ю зроду.
Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:
«Не їм і не п'ю зроду!»
Пройшло там кілька часу, думає пан про прикажчика, розпитав би і людей, щоб увіритись, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два з очей не спускати прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є та все старається. Ввірився пан і в цьому.
— Як же ти так живеш?— питає якось прикажчика.— Умерти ж можна.
— Чого ж тут умирати?— каже прикажчик.— Я таку штуку знаю, що всякий може одвикнути пити й їсти.
— Справді?! — зрадів пан. — Так одучи і мене, коли можна, а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!
— Що ж,— каже,— я навчу, аби тільки захотіли.
— Та як же не хотіти, помилуй! — каже пан.— Коли ж ти мене одучиш? — питає.
— Коли завгодно,— каже прикажчик,— хоч і завтра почнем.
Діждали завтрього, запряг прикажчик бідку, узяв вірьовку, під'їхав до крилечка.
— Як же ти мене одучиш? — питає пан.
Отак і отак, розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тій бідці. А там, бачите, верстов за три-чотири та було провалля, і таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніякими силами не можна. От і приїхали вони до того провалля.
— Посидьте,— каже прикажчик,— днів три чи чотири у цьому проваллі і їсти більше не схочеться ніколи.
Радіє пан, що менше розходу буде, та скоріше приказує опустити його, а хто запитає, де, мов, пан, скажи, що поїхав у Київ абощо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Що пан, що приказчик-все одно» автора Народна творчість на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 1. Приємного читання.