Трапила коса на камінь

Тим лише подавай таке! Пішли до шинку, напили, накричали, пляшки і чарки побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік увечері, а вона сидить та й плаче.

— Що тобі? — питає він.

— Та от,— каже вона,— якісь тут жовнірища прийшли, горілку випили, пляшки і чарки побили і не заплатили нічого.

— Ну, кепська з тебе шинкарка,— сказав він,— але не журись. На завтра треба буде інакше зробити. Я тобі за решту грошей куплю горшків, сядеш собі на місці та й будеш продавати.

— Добре.

А раненько він знов побіг, казав кільком воякам сісти на коней і зробити тій гончарці збитки. Ті на коні, їдуть ніби повз неї — аж тут нараз один за другим як торкне коня, ніби кінь сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.

Увечері приходить той домому, а жінка плаче.

— Що тобі?

— Та от,— повідає вона,— нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на конях, коні їм сполошились — всі горшки перетовкли.

— Ну, ну,— каже він,— не плач, якось-то буде. А от я тобі нараджу інший заробіток. От би ти навідалась до царського двора! Чув я, що там велику гостину ладять, то помогла б дещо на кухні: води принести, замести, дров підкласти, то все-таки і сама попоїла б чого доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!

Що тій бідній робити? На другий день попрятала в хаті та й пішла. Прийняли її там: порається вона, носить воду, дрова, кухню замітає, печені на рожнах обертає. Правда, кухар їй їсти не жалів, а у вечері, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоб дав їй дещо і для чоловіка, він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потроху всякої страви. «Як же тут не забрати?» — міркує вона, а далі кухар порадив їй, щоб понасилила всі ті горщики на крайку і оперезалась ними,— це буде найліпше. Зробила вона так і вже збирається йти, аж тут царевич крикнув на неї, щоб несла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець зачинається. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його. Їй навіть не при гадці, що то міг бути її чоловік.

— А чия ти, молодице?

— А тут одного жебрака, що живе на краю міста.

— Але ти, як бачу, ладна собі, зовсім тобі не личить бути жебраковою жоною. Я б не знати, на що заложився, що ти й танцювати умієш!

— Та де мені до танцю,— відмовляється вона, а тут сама аж тремтить від сорому і страху.

— Ану, попробуймо! Гей, музики!— крикнув царевич, вхопив її, музика заревіла, а він гей з нею в обертаси.

Вона, бідна, опирається, він нею кидає сюди й туди, вся страва в горщиках, що в неї поприсилювані до крайки, разливається і обляпала її від ніг до голови. Гості регочуть, а їй все лице горить з сорому, а далі як заплаче та тому до ніг, щоб її пустив. Тоді він пом'як, підняв її та й питається:

— А що, ти мене не пізнаєш?

Вона видивилася на нього та й нічого не каже.

— А то відколи у нас так повелося, щоб жінка чоловіка не пізнавала? Адже я твій чоловік, а ти моя жінка!