Про дурня

— Любий! Любий! — каже жінка.

Через скільки там днів оп'ять йому каже:

— Тепер у нас нема в дворі ні шерстини: ти б таки пішов до батька та попрохав, щоб тобі дали хоч лошатко.

Пішов дурень. Увійшов до батька в хату, поздоровкався.

— Казала моя жінка, щоб ви дали нам лошатко.

— А порося живе?

— Ге! Давно вже нема:

— А де ж?

Той так і так, розказав їм, де ділось порося. Браття вилаяли його, а мати аж заплакала. А лошатко дали-таки. Він надів на нього обротьку і повів додому. Привів у двір, пустив його, а сам мерщій на піч — повис на сволоці та й співа. Жінка питає:

— А що, дали лоша?

— Дали, он у дворі.

— Ти б його в хлівець загнав та дав би йому сінця.

— Зажени ж, коли тобі треба.

От у неділю жінка збирається до міста.

— Гляди ж,— каже,— хазяйнуй тут без мене: даси лошаткові їсти і напоїш, а я кликну Параску (сусідину дівчину), нехай тут у печі витопить і обідати наварить; як управиться, то даси їй поснідати, отам у молошнику є сметана, а вона напече паляниць, то поламаєш м'яку паляницю.

— Гаразд,— каже.

Прийшла Параска. Зараз затопила в печі, наварила обідати й паляниць напекла. Як зовсім вже виправилась, сіла біля вікна та й сидить. А дурень усе лежав на печі; далі як схопиться, як ухватить вірьовку — давай налигувати Параску. Та кричить, опинається, а він:

— Чого ти, дурна? Ходім, я їсти дам.

Повів її в хлівець, положив сіна і хлівець зачинив, а лошатко повів у хату. Привів. Усипав у мисочку сметани, поламав паляницю і давай сажати лошатко за стіл. Лошатка дрига ногами, головою маха, а він її вговорює:

— Чого ти, дурна, пручаєшся? Сідай, їж, воно добре.