Про кам'яну державу

— А кого? — скрикнув цар.

— Чесного, мудрого хлопця.— І розповіла про Юрка.

Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за простого легіня, скочив на ноги, вхопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову.

— Геть! — закричав.— Не хочу видіти! Ганьбу мені знаходиш! За простака думаєш іти!..

Дівчина повернулася і лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом'якшав і сказав:

— Не дам за такого, але хочу видіти, який ото хлопець, що ти його так любиш.

Не встиг цар проказати своє слово, а Юрко — дурк! — і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався. Дивіться — леґінь прекрасний! Рідко такого можна бачити. І так спритно з'явився. Каже:

— Добре, доню! Багатства у нас доста. Держава велика. Любиш його? Най буде! Поберіться!

Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати.

Настав день весілля. Було воно дуже багате і славне.

Але ми не будемо марнувати час коло свадьбування, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дружину гарну дівчину і став царювати.

Одного ясного дня взяв жінку під руку і повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло...

Зайшли глибоко в ліс. Раз лиш тхнуло на них неприємним духом. Аж голови запаморочило їм.

— Хотів би я знати,— говорить Юрко,— що то за сопух, звідки? Ану, ходімо у той бік.

Пішли і натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний Дух.

— Вернімося, тобі може пошкодити,— каже Юрко дружині. Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але ж тої хвилини з'явився бородатий чоловік, схопив її за руку і потяг у яму.

Юрко за ним. Та бородатий дідо перегородив йому дорогу:

— Не смій сюди ступати! Якщо ступиш, злою смертю загинеш!

— А моя жінка?

— Уже не твоя... Більше її ніколи не увидиш!