Невдячні сини

Ото бере пан шкатулку, настояща шкатулка панська. Пани гроші держать в таких скриньках. Подивитися на неї, та й то гарно, а всередині там сума, копійки там, боже мій, якії! Бере пан шкатулку і повну набив її шклом. Тим шклом напакував її, зачиняє, оддає дідові.

— Це візьмеш, старий, і йди до дітей. Прийдеш, скличеш всіх чотирьох своїх синів: це, сини мої, голуб'ята, скажи їм, я перше, коли я молодий був, кинувся я туди-сюди— ото придбав трохи грошенят; не буду, думаю собі, їх тратити... Пішов я, діти мої, в ліс, та свою працю, копійок тих, трохи взяв під дубком і закопав. І то байдуже мені про ті гроші, а це йшов, як ви послали мене в школу, якраз тим лісом, і думаю собі: аж то я тут колись закопував гроші, попробую, чи чекають вони свого господаря. Та оце і приніс їх, діти, до вас. Але вже, діти, нехай я умру, не беріть їх од мене; після моєї смерті будете вважати межи собою, хто більше мені угодить, буде мене держати і не пожалує для мене сорочки чи там кавалка хліба, тому більше грошей достанеться. То вже, діти, хочете, приймайте, спасибі вам. і тут, що є, переділитесь, а невгодно, треба йти межи люди... за гроші абихто буде годувати...

...Показався-но старий, невістка старша уже й вибігла проти старого, запрошує до господи:

— І без вас, тату, у нас ладу не стало, і хата, як пуста...

Чого вже тільки вона тут не говорила:

— Вступіть, тату, до нас, спочиньте; далеко йшли, втомились.

Як розказав батько за свої гроші, так діти, як не ті, і що їм тільки поробилось! Погляне кожний на скриньку — є, то, каже, грошики там, мабуть; бач, як батько говорить:

— Будете держати, вам будуть гроші.

Уже всі чотири брати не знають, як і приймати старого батька. Старого доглядають, наче пана; старий зрадів. А старий слухає пана, шкатулки з рук не випускає.

— Після моєї смерті все ваше, а тепер не дам, бо хто знає? Уже я бачив, як ви приймали мене, старого, як я остався без нічого. Воно все ваше, не чиє, тільки ваше; заберете, дайте-но мені вмерти...

Діти вже батька приймають... Пішов старий угору... Куди тобі. Ото нічого і не робив, скринька все йому так сприяла...

Ото вже старий не поневірявся у своїх дітей, жив, як на своєму господарстві. Тепер помирає старий, ну, дітям ще не можна до скриньки. Уже вони на неї зуби гострять, але громаді уже засвідчено, що як поховають батька, тоді нехай тими грішми діляться. Скриньку тую поки що самі брати однесли до церкви; стараються коло мертвого батька. Поховали, як бог приказав; обід справили, вже знати, що не жалують для мертвого, гарні похорони справили...

Ба встає піп од обіду; дякувати стали всі хазяям, старший син просить попа, щоб був у церкві по батькові сорокоуст: то таки батько, як було, то було, а мертвому грішно жалувати, прийміть, батюшко, на молитви... Дав старший, дає менший, знов на півсорокоуста кожен дає, всі чотири дали на молитви до церкви.

— Маємо останню овечку продати, а по батькові нехай молебство буде в церкві.

Тепер все скінчилось, вже можна за тими грішми піти. Принесли тую шкатулку — хитають її, брязкає всередині... Прийде кожен до скриньки, візьме за скриньку — тріп, тріп: є! Ото розпечатали, одчиняють... Ге! Скло! Не доймають віри вони, копають дальше — і скрізь скло.

Страшно стало, не може то бути, що скринька така гарна, батько її одкопав під дубом, і щоб не було у ній грошей. Ото й кажуть брати:

— Тут саме скло батько нам зоставив!

Вони кажуть, і один стояв у сінях, частував людей, почув і каже:

— Е, вам — то карбованці, а мені — вже тільки скло! Мало брати не побились...

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!