Золотий птах

— Ще три місяці.

— Слухай, мені треба дров нарубати, відпродай мені їх.

Сторгувалися за 100 дукатів. Розцілували брати старші наймолодшого, сіли на коней і їдуть додому. Дивуються, що він здобув для батька Золотого птаха, а для себе красну царівну та коня.

Прийшов старшому братові до голови інший розум, і штовхає він середущого:

— Слухай, як ти на це дивишся. Я вже три роки дома не був, а ти два, і нічого ми не маємо, а він за неповний рік здобув Золотого птаха, коня і царівну. Як ми перед батьком покажемось, коли коні наші схудли, шаблі потупилися.

Тоді другий брат каже.

— Ти би взяв коня і Золотого птаха, а я царівну, і скажемо батькові, що здобули. Може, я шаблю хоч трохи вигострю до його шиї. А царівну примусимо, щоб мовчала, пригрозимо, що вб'ємо.

Під'їхав середущий брат до наймолодшого, витяг заіржавлену шаблю. Степ широкий, безлюдний. Махнув і відрубав голову.

Побачила царівна, зойкнула і кинулася утікати. Наздогнали її брати, і каже середущий:

— Ми ведем тебе до нашого батька. Ти будеш моєю дружиною, а брат старший везе батькові Золотого птаха. Скажеш, що ми все здобули.

Похитала сумно головою царівна і каже.

— Не ви це здобули, а той, що ви його вбили.

— Говоритимеш, як учимо, бо загинеш тією ж смертю, що й брат.

Мусила поклястися, що не продасть їх. Кинули вони тіло брата в колодязь степовий і поїхали. Приїжджають до палацу, а цар назустріч їм вибігає.

— Діти ви мої любі, коні ваші схудли, ви потомилися, але дочекався я вас, лише брата наймолодшого нема.

— Ей,— кажуть брати,— що ви журитеся, то баламут. Ось беріть Золотого птаха, а оце невістка ваша, а моя дружина,— каже середущий.

Загнали Дурфекету до стайні. Несе йому їсти солдат в обід, лише положив у жолоб, виходить, а кінь трах копитом і вбив. Несе другий солдат ввечері і знову не повернувся, несе третій — і цього вбив кінь. Через рік і половини війська в царя не залишилося. Молода царівна почорніла, птах не співає. Вже він не золотий, а чорний, мов крук. Батько сумний ходить, бо помирати скоро буде, а наймолодшого сина нема та й нема.

Тим часом дуже нудно на серці стало лисові. Став він серед поля і думає: «Чому така хмура їсть мене? Ану побіжу туди, куди мій побратим пішов». Біжить він, біжить, знайшов у степу криницю. Глянув туди і промовив.

— Не послухав ти мене і втретє, а викупив братів та коней. За непослух караєшся вже близько року.

Метнувся лис, дістав цілющої води та оживляючого кореня. Помазав шию, притулив до тулуба, і зрослася вона. Оживляючий корінь засунув йому в рот, стукнув тричі у бороду, і проснувся царевич: