Січові гості

“Ой пийте, ляхи, води калюжі,

Води калюжі болотянії,

А що пивали по тій Вкраїні

Меди та вина ситнії”.

- Здоров, дідусю!

- Здоров,- каже,- здоров, синку!

Та й не дивиться-таки на мене. Я думаю собі, як би з ним заговорити, та й мовчу.

А він тоді підняв свої важкі білі брови та глядь на мене.

- Е! - каже.- А ти що за чоловік?

- Отак,- кажу,- як бач: чоловік хрещений, волочусь по світу та долі шукаю.

- А чи наша віра?

- Наша,- кажу.

- Чого ж тобі, синку, треба?

- Треба,- кажу,- мені наперед усього попоїсти.

- Правда,- каже,- синку, правда. Попереду нагодуй чоловіка, а тоді вже розпитуй.

Зараз пішов, несе мені хліба, сала, меду, бо й пасічка в нього тут невеличка загороджена. Попоївши, я кажу йому, що хотіли ніби мене ляхи повісити за те, що я згубив панський дзигарок, а я втік та хочу пристать у гайдамаки, тільки горе моє, що не знаю, де їх знайти. Тоді він мені й каже:

- Добре, синку, їдь же отуди й туди, мимо такого й такого дуба, то там їх і знайдеш на урочищі Обозовищі.- А сам сів та й почав стругати ратище.

Поїхав я, аж так: у яру попід густими дубами коні ходять і де-не-де жупани червоніють. Приїхав я ближче, аж стоїть під дубом козак з ратищем на варті. Я зараз по-запорозькій: “Пугу!” А він мені: “Пугу! Пугу!” А я знов: “Козак з

Лугу!”

- А де той козак з Лугу? - крикнув хтось товсто із лісу.- А їдь лишень сюди!