Розділ «ЧАРІВНИК ЗЕМНОМОР'Я»

Три доби провів молодий чаклун на безіменному острові. Коли він прокинувся першого ранку, то відчув біль у всьому тілі, його лихоманило, а м'язи судомило від утоми. Весь день і цілу ніч Гед пролежав біля вогнища, немов колода, прибита до берега. Наступного ранку він ще відчував неприємну млість у м'язах. Однак уже зрозумів, що незабаром одужає. Гед одягнув зашкарублий від морської солі одяг, бо випрати його було ніде, і вийшов надвір, щоби з'ясувати, куди саме його заманила підступна Тінь.

То була скеляста мілина, занесена піском, яка мала майже милю завширшки і, може, трохи більше, ніж милю, завдовжки. Зусібіч острівець оточували мілини та рифи. Тут не росло жодного дерева чи кущика, не було ніякої рослинності, крім притолоченої вітром трави-морячки. А в хатині між дюнами, серед безмежної пустелі моря, жили старий зі старою, забуті цілим світом. Їхня неоковирна оселя була зліплена з прибитих морем гілок і дощок. Воду, яка була дещо солонуватою на смак, старі брали із кринички, викопаної за халупою. Їли вони рибу і молюсків, збирали на березі морські водорості. В хаті були голки та рибальські гачки з кості, волосінь із висушених риб'ячих жил і палички для добування вогню. А пошарпані шкури насправді були не козячими, як спочатку подумав Гед, а тюленячими. Адже саме на таких маленьких острівцях тюлені влаштовують свої лежбища, де підростає їхній молодняк. Мабуть, крім тюленів, на острів не запливав більше ніхто. Старі злякалися Геда не тому, що подумали, ніби він дух чи чаклун, а саме тому, що він був людиною. Вони вже давно забули, що в світі живуть інші люди.

Нездоланний жах пойняв старого, щойно Гед з'явився у хатині. І цей страх ні на мить не покидав його. Коли йому здавалося, що Гед підійшов до нього надто близько, він, шкутильгаючи, тікав геть і насторожено зиркав на хлопця, ховаючи погляд під кошлатою та брудною чуприною. Попервах варто було Геду поворухнутись, як стара, завиваючи, ховалась у купу лахміття. Але згодом, коли молодий чаклун поринав у дрімотну лихоманку, то крізь неспокійний сон не раз зауважував на собі її пильний і спостережливий погляд. Через деякий час жінка вже приносила йому воду. Коли Гед вставав, щоб напитися, вона лякалась і кидала мушлю на підлогу, розхлюпуючи воду, а тоді заходилася голосити, витираючи сльози довгим сивим волоссям.

Тепер вона спостерігала за тим, як Гед майстрував щось із уламків старого човна і прибитих морем дощок, застосовуючи свій хист човняра і промовляючи магічні закляття. Він допомагав собі кам'яним веслом, яке взяв у діда. Однак для ремонту старого човна чи для побудови нового бракувало дощок, тому магія і чари стали йому у великій пригоді. І все ж стара спостерігала не стільки за Гедовою роботою, скільки за ним самим, і вираз жаху не сходив з її обличчя. Але трохи згодом вона подалася до скель і невдовзі повернулася з гостинцем — пригорщею мідій. Гед вдячно прийняв її дарунок і з'їв молюсків сирими і вологими від морської води. Старенька, зрештою, посміливішала. Вона пішла до хатини і повернулася назад, тримаючи у руках замотаний у ганчірку пакунок. Сором'язливо, не зводячи погляду з Геда, вона розгорнула і показала йому те, що знаходилось у згортку.

То була маленька дитяча сукня із шовкової парчі, обшита перлинами, поплямлена морською сіллю і пожовкла від часу. Виріз оздоблював візерунок із перлин, який Гед відразу впізнав, — подвійна стріла Богобратів Карґадської імперії, увінчана царською короною.

Стара жінка зі зморшкуватим, брудним обличчям, вбрана у мішкуватий одяг із тюленячої шкури, показувала пальцем на себе, а потім на дитячу сукенку, посміхаючись лагідною, щирою посмішкою маленької дівчинки. Із потаємної кишеньки під подолом сукні вона витягнула невеличкий предмет, простягнувши його Гедові. То був шматочок темного металу — можливо, уламок браслета чи половина каблучки. Гед подивився на цей уламок прикраси, але бабуся показала жестами, щоб він узяв його собі, і наполягала доти, доки він не сховав дивний подарунок у кишеню. Тоді вона задоволено кивнула головою і посміхнулася. Потім знову дбайливо загорнула сукенку в заяложену ганчірку і почвалала до хатини, щоби сховати свою реліквію.

Гедове серце наповнилося жалем. Він здогадувався, що ці двоє могли бути нащадками якогось царського роду Карґадської імперії. Можливо, тиран-імператор, не наважуючись пролити царську кров, вислав їх на пустельний острів, далеко від Kapero-Ат, де вони мали або вижити, або померти. Один із них тоді був десятирічним хлопчиком, а друга — сміливою маленькою принцесою у шовковій сукенці, обшитій перлами. І вони жили тут, на скелі посеред океану, жили самі-одні, може, років сорок, чи й п'ятдесят — принц і принцеса країни Самотності.

Гед не знав напевне, чи його здогад має ґрунт під собою. Він дізнався про це набагато пізніше, коли пошуки каблучки Ерет-Акбе привели його у Карґад, до священних Гробниць Атуану.

Третя ніч принесла Гедові полегшення. Настав тихий, блідий світанок. Починався день зимового Сонцестояння, найкоротший день року. Невеличкий човен, зроблений зі шматків дерева та скріплений магією, був готовий до відплиття. Гед намагався сказати старим, що може відвезти їх туди, де живуть люди, — наприклад, до Ґонту, Співі чи Кареґо-Ату. Звісно, якщо вони цього забажають, адже море біля Карґадських островів досить небезпечне. Та старі не захотіли покидати свій пустельний відлюдний острів. Жінка, здавалося, не розуміла того, що Гед намагався їй пояснити жестами й тихими словами, а чоловік зрозумів, але відмовився. Адже всі його спогади про минуле та про інших людей були страхітливим дитячим сном, наповненим кров'ю, криками та воїнами-велетнями. Усе це Гед прочитав на його обличчі, коли він заперечливо похитав головою у відповідь.

Отже, на третій день Гед набрав у бурдюк із тюленячої шкіри прісної води і налаштувався в дорогу. Щоби віддячити старим за хліб та сіль, хлопець наклав чари на їхнє джерело із солонуватою водою. І враз серед пісків задзюркотіла прозора та смачна вода, немов текла вона із високих гір Ґонту. Те джерело й досі служить людям. Завдяки йому острівець навіть нанесли на карту — моряки називають його островом Джерельної води. Та вже давно немає тут ветхої хатини, а шторми позмивали всі сліди присутності двох істот, котрі провели тут своє життя і померли на самоті.

Старі сховалися в хатині і не виходили звідти, ніби боялися побачити, як Гед відпливає від піщаного берега у безмежне море. Північний вітер наповнював чарівне вітрило і човен стрімко помчав морем на південь.

Тепер погоня видавалася Гедові доволі химерною справою, адже він чудово розумів, що полює за невідомою істотою, не маючи жодного уявлення про те, в якому куточку Земномор'я її слід шукати. Йому доводилося сподіватися лише на власні відчуття і на щасливу долю. Адже він нічого не знав про Тінь (зрештою, як і вона про нього). А втім, зараз Гед усвідомлював головне: тепер він мисливець, а не здобич. Заманивши його на скелі, Тінь могла заволодіти ним тоді, коли він напівживий лежав на березі і блукав у темряві по дюнах, але вона не скористалася своєю перевагою. Тінь хоча й заманила його у пастку, але відразу втекла, не наважившись зустрітись із ним віч-на-віч. Усе це підтверджувало слушність Оґіонових слів — потвора не зможе застосувати його силу, доки Гед переслідує її. Отже, він мусить іти за нею услід, не зупиняючись ані на мить, хоча потвора, либонь, вже давно втекла із поверхні безмежних морів. Тож тепер чаклун міг покладатися лише на попутний вітер і на свої непевні здогади та передчуття, які, зрештою, неодмінно підкажуть йому, куди належить прямувати...

У вечірніх сутінках вдалині, ліворуч по курсу, Гед невиразно побачив широку смугу суші — либонь, то був острів Kapeґo-Ат, що знаходився на перехресті найжвавіших морських шляхів карґів, білошкірого варварського народу. Гед пильно вдивлявся у море, щоби завчасу помітити будь-яке велике карґадське судно і приготуватися до зустрічі з ним. У його голові майнула дитяча згадка про той багряний ранковий туман, що стелився над рідним селом, він згадав карґадських воїнів у обладунках, палаючий будинок і запах диму. Коли ці давні спогади потривожили серце, Гед несподівано зрозумів, що Тінь навмисно заманила його сюди, закинувши човен у володіння немилосердних карґів з надією на те, що ці варвари уб'ють чужинського чаклуна.

Гед плив на південний схід, і острів зник із поля зору ще до того, як настала ніч. Хлопець голосно заспівав "Зимову пісню", а потім інші наспіви з "Подвигів юного короля". Адже цих пісень завжди співалося на святі Сонцестояння. Голос Геда лунав гучно, але його відлуння майже одразу гасло у неосяжній тиші моря. Невдовзі настала ніч і небо засіялося зимовими зорями.

Цієї найдовшої у році ночі він не спав, а спостерігав, як сходять зорі, пливуть над його головою і розчиняються у далеких чорних водах. А тимчасом невгамовний зимовий вітер ніс його човник на південь по невидимих хвилях. Інколи Гед дозволяв собі на мить задрімати, однак відразу ж прокидався. Адже його суденце було дуже ненадійним — за допомогою магії Гед зліпив його зі старих дощок та корабельних уламків. І якщо постійно не підтримувати формотворчих заклять, то човен невдовзі розсиплеться на друзки. Та й вітрило, зіткане з повітря і чарів, не довго би витримало такий потужний вітер, якби Гед заснув. Воно б умить перетворилося на подих вітру. Чаклуючи над своїм човником, Гед застосовував могутню магію, та коли предмет, на який накладають закляття, є дуже ненадійним, то чари потрібно постійно поновлювати. Тому спати було ніколи, і хлопець був напоготові протягом цілої ночі. Звичайно, якби Гед обернувся соколом чи дельфіном, йому було б набагато легше, але Оґіон попереджав його про небезпеку перетворень. А Гед уже знав ціну Оґіоновим порадам. Отож він продовжував плисти на південь під зоряним зимовим небом.

А невдовзі після того, як зійшло сонце, він побачив перед собою землю. Однак човен тепер ледве рухався, бо з початком дня на морі настав повний штиль. Гед наповнив вітрило легеньким чарівним вітром і погнав човен до берега. Коли хлопець побачив перед собою землю, його серце знову наповнилося тим самим страхом, від якого німіло тіло і який колись змушував його втікати світ за очі. Але зараз він уперто рушив назустріч своєму страху, немов мисливець, що вистежує здобич за запахом, розуміючи, що хижак будь-якої миті може напасти на нього зі своєї засідки. Гед відчував, що Тінь десь поряд.

То була досить дивна земля. Те, що здалеку видавалося непорушною стіною стрімчастих гір, насправді виявилося кількома довгими згористими скелями, між якими звивалися вузькі неглибокі протоки. Колись на Роуку, у Вежі Майстра-Істинномовця, Гед простудіював немало карт і лоцій, але всі вони давали уявлення лише про розташування остовів Архіпелагу та внутрішніх морів. А зараз він опинився у відкритих Східних широтах, а тому навіть не здогадувався і не знав, що то за острів розкинувся перед ним, що ховалося за прибережними скелями і що чигає на нього в тутешніх лісових нетрях. Усвідомлюючи все це, Гед скерував човен просто до берега.

Над островом височіли темні, увінчані лісами гори. Стрімкі урвища нависали над човником, а сам Гед за якусь мить змок до нитки — розбурхані хвилі, що бились об скелясті береги, вибухали міріадами бризок. Чарівний вітер, напинаючи вітрило, спрямував його човник між двома високими мисами у вузьку протоку, що вела углиб острова. Море, затиснуте з двох боків у цьому, створеному природою, каналі, ніколи не знало спокою і билось об скелясті береги. Стрімчасті кам'яні крутосхили спускалися просто у темну морську воду, на поверхні якої холодними тінями відбивались їхні вершини. Тут було безвітряно і дуже тихо.

Тінь змогла заманити Геда на оскільські торфовища, тепер зуміла підступом спровадити його човен на мілину біля безлюдного острівця. Можливо, й тепер вона чигає на нього? Хтозна, яку пастку вона приготувала цього разу... Гед не мав про це й гадки. Почувався виснаженим від постійного страху, а відтак і не вагався, розуміючи, що потрібно йти вперед і продовжувати полювання, невідступно переслідуючи зло. Він плив дуже обережно, пильно стежачи за протокою, обабіч якої височіли стрімкі скелі. Світло зимового дня залишилося десь позаду. Тут панувала напівтемрява, а відкрите море біля входу до протоки тепер здавалося далекими, яскраво освітленими воротами. Похмурі замшілі скелі нависали вже над самою головою Геда, а протока дедалі вужчала. Човен опинився посеред міжгір'я, кам'яні схили якого були подірявлені печерами, а вкриті рінню пагорби поросли миршавими деревцями, коріння яких наполовину повилазило назовні. Все наче завмерло у цьому тихому, похмурому місці. Біля величезної кам'яної скелі брижилася у вузенькому, немов струмок, жолобі темна морська вода. Тут протока заходила у глухий кут, і серед цього каміння, гнилих дерев та коріння, що звисало просто зі згористих скель, човен виглядав принаймні недоладно. То була пастка, темна пастка у череві кам'яної гори. Далі дороги не було...

Гед за допомогою чарів обережно розвернув човен, допомагаючи собі веслом, щоби не наштовхнутися на підводне каміння і не заплутатися у корінні дерев. Він уже приготувався викликати чарівний вітер, щоби повернутися до моря, як раптом слова закляття застигли у нього на вустах, а серце завмерло в грудях. Гед озирнувся. У човні, у нього за спиною, стояла Тінь.