Розділ «ПОДОРОЖ АЛІСИ Фантастична повість»

Полювання на говорунів заборонене, і ті, хто порушує це правило, підлягають штрафу й громадському осудові.

— Та замкни ти йому пельку! — заверещав Веселун У. — І без нього клопоту повна голова!

І раптом сталося незбагненне. Чоловік у чорному мундирі підняв говоруна за ноги якомога вище, щоб перехопити його за шию, і тільки простяг руку, як ураз утратив рівновагу і з усього маху гепнувся на підлогу, ойкнув від несподіванки і випустив говоруна. Говорун на льоту перевернувся й шугнув до стелі.

— Стріляй! — крикнув товстун, вихоплюючи пістолет.

Загриміли постріли. Раз чи два кулі мало не влучили в говоруна, та він ухилявся від них і полетів у дальній, неосвітлении куток зали.

Люди в чорному кинулися за говоруном, але Веселун У їх зупинив:

— Нема чого тепер бігати! Не могли втримати, роззяви! Ти чого раптом упав?

— Я не впав, — відповів чоловік у чорному мундирі. — Мене впустили.

— Мовчи! — розізлився товстун, і його киселеві щоки затряслися. — Будеш іще вигадувати — я тебе сам упущу, тоді не встанеш! І нічого ганятися. Він усе одно тепер у тунелях заблудиться. Та й часу в нас мало. Інше діло є.

Товстун обернувся до тихого, мертвого корабля “Синя чайка” і спитав, немовби корабель міг йому відповісти:

— Ти мене чуєш?

Корабель не відповідав.

— Ну й не відповідай, — сказав товстун. — Ну й не треба. Все одно я знаю, що ти нас чуєш.

Сидиш там і спостерігаєш, думаєш, чого це я “Пегас” сюди затяг. Та на те я його затяг, що тобі доведеться зараз здатися.

Веселун У підійшов до “Синьої чайки” ближче і говорив далі:

— Чотири роки ти не здаєшся. Чотири роки думаєш, що твої дружки тебе врятують. Чотири роки не віриш, що ніхто не знає, де ти. Чотири роки ти сподіваєшся, що твій шолудивий птах долетів до Венери. Я вже думав, що ти так і помреш у своїй клітці. Але сьогодні все змінилося. Сьогодні ти відчиниш двері корабля і віддаси мені те, що належить мені по праву. Ти чуєш мене, капітане?

Ніхто не відповів товстунові. Голос його котився підземеллям і відбивався далекою луною від стін. Луна стихла, і товстун перевів дух.

— Де дівчисько? — пробурмотів він. — Мені дуже потрібне це дів чисько.

Доктор Верховцев стояв віддалік, утупившись у землю. Ще двоє чоловіків у чорних мундирах відійшли трохи вбік і виставили поперед себе пістолети, готові вистрілити будь-якої миті.

— Я знаю, що ти мене чуєш, капітане, — почав знову Веселун У. — Ти зачаївся у своїй норі, відсиджуєшся. Поглянь в ілюмінатор. Пе ред тобою троє чоловік із Землі: дурноверхий професор, що гасає по Галактиці і збирає звірину, немовби ліпшого заняття придумати не міг, тишко капітан і телепень механік із рудою бородою.