Куняємо весь час, дрімота невідступно ходить за нами. Як тільки хоч трохи послабиш увагу, так і починають злипатися повіки.
Чому ми так хочемо спати? Адже вісім годин нічного сну, з одинадцятої до сьомої, та плюс «мертва година» після обіду, здавалося б, досить для того, щоб виспатись. Вдома і то менше спали. А от сон так і ходить за нами, дрімота не злазить із нас од підйому аж до відбою.
Не менш, ніж спати, нам хотілося їсти.
Не можна сказати, щоб нас морили голодом. Навпаки: вдома ми не з'їдали б і половини армійської пайки. Однак, незважаючи на густі од жиру супи та борщі, на вісімсот грамів хліба, ми завжди ходили голодні.
— Це перший рік так, — говорили нам командири. — А потім ще й не з'їдатимете всього.
Ми їм вірили і не вірили. Вірили, бо на власні очі бачили, як після бійців другого року служби і справді лишаються шматки хліба та невилизані до блиску миски. Але нам здавалося, що то вони навмисно недоїдають, аби похизуватися перед нами. Адже ми сідали до столу голодні і вставали з таким відчуттям, що з'їли б іще стільки, а то й більше. Особливо попервах, коли ще не навчились по–воєнному їсти. Коли ще майже повна тарілка, а вже лунає команда:
— Виходь строїться!
З'їв — не з'їв, кидай усе та й біжи з їдальні.
За якийсь час ми навчились їсти так, що за нами горіло.
Раз на місяць нашій роті припадало чергувати по гарнізону. І нашою найзаповітнішою мрією було потрапити в наряд при їдальні. Всю ніч ми чистили картоплю — цілі гори картоплі, рубали дрова, тягали воду, а вдень ще й мили брудний посуд та прибирали в приміщенні. Заняття не дуже приємне, другорічники уникали його як могли, ми ж спали і бачили себе в наряді на кухні: хоч і натомишся, аж ноги гудуть, зате ж і наїсися од пуза!
Якось нам із Мишком повар насипав повен казанок вареного сала. Чи просто розщедрився, чи хотів перевірити, що може з'їсти новобранець, тільки наклав з горою, ще й додав:
— Поїсте — приходьте за добавкою.
І ми заходилися поспіхом їсти. Наминали те сало, шматок за шматком, поки в казанкові не лишилось і крихти.
— Візьмемо ще? — запитав почервонілий Мишко.
Я завагався. Сало стояло вже в горлі, але думка, що я відмовлюсь од їжі, була просто нестерпною:
— Візьмемо!
Цього разу Мишко повернувся з поваром.
— Поїли все? І ще будете їсти? Ну й ну!
Тож нам не лишилося нічого іншого, як підтримати свою добру славу.
З–за столу ми встали, нашпиговані салом, як гуси. Сяк–так добрели до картоплі та й повалились на неї, лежали, доки нас не підняв помкомвзводу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «На коні й під конем» автора Дімаров Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.“ на сторінці 93. Приємного читання.