Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.»

— Що дасте, — відповідаю несміливо.

— О, він уже не знає, що й читати! — вибухає Михайло Семенович. — Видавай їм книжки та ще й думай за них! Що дасте, що дасте… А як нічого не дам?

Останнє запитання долинає до мене вже з–за стелажів.

Михайло Семенович повернувся невдовзі з цілим оберемком книжок. Розклав на столі в акуратний рядок, запитав:

— Ну, може, хоч із цих щось собі вибереш?

«Щось собі вибереш»! Та я ладен загребти їх усі! Роздивляюся книжку за книжкою, і руки тремтять, і щоки горять. Одна ж бо від одної цікавіша, не знаєш, на якій і зупинитися.

— Ось цю.

І по тому, як зблиснули очі Михайла Семеновича, зрозумів, що і йому сподобавсь мій вибір.

Так я став у бібліотеці своєю людиною. Минуло зовсім небагато часу, як я там днював і ночував, допомагаючи Михайлові Семеновичу.

У нього, крім мене, було ще кілька таких помічників, і всі ми вважали за щастя лишитись на вечір, щоб допомагати Михайлові Семеновичу видавати книжки. Адже бібліотека була досить велика, читачів щовечора набивалось повнісінько, і тоді Михайлові Семеновичу хоч розірвися. Та ще із його звичкою не просто видати книжку, а обов'язково допитатись, чому саме цю, а не ту. Він був великим диваком, однак дивацтво його не віднаджувало читачів од бібліотеки, навпаки — воно їм подобалося.

Своє чергування ми щоразу починали з того, що розшукували окуляри Михайла Семеновича. Я й досі не знаю, для чого він їх тримав. Бо скільки його пам'ятаю, він жодного разу не користувався ними. Великі, в старомодній мідній оправі, вони або зависали на самісінькому кінчикові горбатого носа, і тоді очі Михайла Семеновича дивилися поверх оправи, або вінчали високого лоба. Та найчастіше вони кудись таємниче зникали, і тоді лунав розпачливий крик Михайла Семеновича:

— Де поділись мої окуляри? Хто взяв мої окуляри?!

І всі, хто був на той час присутній у бібліотеці, включалися у пошуки. Бо поки пропажу не знайдено, Михайло Семенович відмовлявся видавати книжки. Підбігав до кожного, сердито допитувався:

— Це ви взяли мої окуляри?

Врешті окуляри комусь потрапляли на очі. Знаходили їх в найнесподіваніших місцях: поміж книжками, на підвіконні, а то й під столом. Михайло Семенович урочисто чіпляв їх на лоба і, наче нічого не сталося, націлювавсь примруженими очима на чергового читача:

— Так вам хочеться цікаву книжку? А я що, їх друкую, цікаві книжки?

Ми ходили поміж стелажами, дістаючи одні томики и ставлячи інші. Ми раювали в цьому книжковому царстві, і невдовзі я ввійшов у таке довір'я до Михайла Семеновича, що міг брати з собою будь–яку книжку і читати її скільки завгодно.

Звичайно, за таких обставин годі було й мріяти про атестат відмінника. Тут хоча б закінчити із добрими оцінками, без посередніх, та й від посередніх ще ніхто не вмирав. Поступають же якось люди в інститут, а чим я гірший?

Михайло Семенович казав, що не гірший. Переконував мене вступати в бібліотечний, бо це був єдиний фах, гідний його уваги. І я таки подав би туди документи, якби не друга світова війна, не напружене міжнародне становище і не рішення уряду призвати мене до лав Червоної Армії. Тож мені на деякий час довелося розпрощатися із мрією про інститут і лаштуватися до військової служби.

Михайло Семенович тим був дуже засмучений.