Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.»

— «Погано»… Тобі за поведінку «погано», — шепоче Мишко, який сидить ближче до столу.

Я й сам знаю, що не «відмінно». Уявляю, як мене викличе директор, як протиратимуть з пісочком на класних, а то й на загальношкільних зборах, як пошлють мамі записку, і мені вже не хочеться жити.

До того ж я не так давно був у директора «в гостях». Він мене попередив, що йому вже набридли побачення зі мною (наче я їх прагнув!). Ще одна скарга — і нам доведеться розлучитися навіки.

Та пересторога найбільше мене налякала. Я б, звичайно, од того не вмер, бо не палав особливою любов'ю до директора, але вся біда в тому, що разом довелося б розлучатись і з школою. А куди я після цього подамся? І що скаже мама?..

Мишко, що сидить поруч, теж переживає за мене, шепоче, що я повинен одразу, як тільки історик вийде з класу, наздогнати його і попросити, щоб він викреслив із класного журналу оту не потрібну нікому оцінку. Я киваю головою у відповідь, ладен зробити що завгодно, аби лишитися у школі. Тож як тільки пролунав дзвоник, кидаюся слідом за вчителем:

— Миколо Платоновичу! Миколо Платоновичу!

Історик зупинився. Він дуже високий, дивиться на мене зверху вниз, і скельця його окулярів поблискують строго й неприязно.

— Я вас слухаю.

— Миколо Платоновичу, я більше не буду… Я ненавмисно, Миколо Платоновичу…

Бубоню поспіхом, бо дуже боюся, що він мене не дослухає. Одчиняться двері класів, звідти посиплються учні, оточать нас, переб'ють — тоді я пропав!

Брови Миколи Платоновича недовірливо лізуть угору:

— Ненавмисно?.. Як це ненавмисно?

І тоді я випалив фразу, якої не прощу собі, доки й житиму:

— Це у мене Гаврильченко стріляв… Коли б не він, я б ніколи… Я більше не буду, Миколо Платоновичу!

Історик якусь хвилину вагається, потім розкриває класний журнал, перекреслює погану оцінку.

Я йому навіть не подякував, бо ладен був відкусити собі язика…

Як я міг продати найкращого друга? Хіба не можна було умовити вчителя і без цієї підлої фрази?

Цілий день не міг дивитися Василеві у вічі. А він, наче навмисно, все підходить до мене то з тим, то з іншим і розмовляючи кладе на плече руку. Рука та здавалася мені такою важкою, що я аж гнувся під нею.

Що б він сказав, якби довідався про ту мою фразу!

І він таки довідався, тільки трохи пізніше. Бо я досить швидко забув обіцянку, дану історикові, хоч чесно намагався не порушувати дисципліни. Але життєві обставини часом складаються так, що найблагородніші наміри летять шкереберть. Тож я знову попався на чомусь, і Микола Платонович, який мав добру пам'ять, при всьому класові сказав: