TextBook Майже кожен хлопець з нашого класу вважав за свій обов'язок штовхнути, вщипнути Олю, посмикати її за коси. І може, від того, що їх найчастіше смикали, у Олі були найдовші серед усіх дівчат коси. Чорні, товсті, вони звисали до пояса і надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима.
Отож якось, коли ми веселим гуртом поверталися з школи, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вірних васалів, примхливо сказала, кивнувши гарненьким підборіддям на сад дядька Матвія:
— Як би я хотіла скуштувати отого яблука!
І зиркнула лукаво на мене.
Я одразу простягнув своєму найвірнішому другові Ванькові книжки й чорнильницю:
— Тримай!
— Ти що, здурів?!
— Держи і картуз!
Тут уже й хлопці переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та віддав товаришеві, значить, збирається лізти до саду всерйоз. Бо дядько, впіймавши в саду чи на городі непрошеного гостя, в першу чергу одбирає картуз: єдиний на селі документ, який засвідчує особу господаря.
Пліт був високий, та мені хотілося, щоб він виріс до неба. Щоб я ліз по ньому і ліз, а йому не було кінця-краю. Бо мені здавалося, що дядько Матвій причаївся по той бік і, як тільки я виставлю голову, так і скрутить мені в'язи!
Осідлавши пліт, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем він стоїть у світлій тиші, — ні тобі дядька Матвія, ні навіть лютого Полкана.
А внизу мої товариші-однокашники: задерли голови, не спускають очей.
І поперед усіх — Оля Чровжова.
Зібравшись із духом, зістрибую в сад. Швидко біжу до найближчої яблуні з побіленим стовбуром, мавпою видираюсь наверх. Лізу все вище і вище, поміж розлоге гілля, щоб заховатись у листі.
Ху!.. Найстрашніше, здається, позаду.
Вибираю найстигліші яблука, гарячково пакую до пазухи І коли пазуха наповнюється, вирішую злазити. Глянув униз і обмер.
Піді мною, задерши догори морду, стоїть чорний, мов із пекла, Полкан. Очі червоні, грива наїжачена, з ікластої пащеки виривається тихе гарчання: злазь, мовляв, злазь, я тебе тут уже зустріну!
Де він узявся? Коли встиг підбігти? Наче сидів у землі вижидаючи, поки я видеруся на яблуню!
Висну на гілляці, не наважуючись злізти. Полкан же, бачачи, що я не дуже поспішаю до нього, гарчить усе лютіше, розгріба задніми лапами землю.
Отоді я й вчинив помилку, в якій каюся й досі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «На коні й під конем» автора Дімаров Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА. БЛАКИТНА ДИТИНА“ на сторінці 4. Приємного читання.