Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША. ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК.»

— То не я вцілив, — сказав Микола.

— Ну й не я!

— І не я!

Ми підозріло подивилися один на одного.

— А може, він живий, тільки прикидається, — висловив думку Ванько.

— Пішли подивимося, — скомандував Микола.

Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним, онімілі.

Першою обізвалася Сонька:

— Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.

Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.

Потім Микола сказав:

— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька — його жінкою.

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах «покійника», а позаду, як і годиться, — качурова жінка.

— Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола. — Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю переставився-а! А-амі-інь!

— А-амінь! — дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником:

— Та куди ж ти від нас іде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?!

Час від часу Ванько повертався і розраював убиту горем «удову»:

— Не плачте, кумо, не плачте. Всі ми з землі вийшли, всі землю й підемо. Добра у покійника була душа, царство йому небесне!