Розділ «ПРИГОДИ ГРИЦЬКА ПОЛОВИНКИ, а також Котьки Швачка, Чайника, Петікантропа та деяких інших у воді, на суходолі і в міжпланетному просторі повість»

— Ну, то… — на якусь мить тато наморщив лоба, задумавшись, — ну, то… викопаємо погріб!.. Подумаєш!

І обличчя його просвітліло. На відміну від мами, тато не вмів довго переживати.

— Викопаємо погріб та й усе. Правда, синку?

— Викопаємо! Авжеж, викопаємо! — весело підхопив Котька. Йому ніколи не доводилося копати погріб.

Вони не стали відкладати це у довгий ящик, а пішли до коменданта, обвітреного й засмаглого начорно Петра Кіндратовича Баюри, який видавав постіль, відра і посуд, узяли в нього ще й дві лопати та й приступили до діла.

Тато копав, а Котька відгрібав пісок, щоб не сипався в яму. Потім тато розшукав десь уламки шиферу, що лишилися від будівництва, гарненько виклав ними яму, а один шматок поклав зверху, наче ляду. Вийшло дуже здорово.

«Ти диви — молодець!» — здивувався Котька. Дома татові якось ніколи не доводилося майструвати, і Котька вперше бачив безпосередні наслідки татового уміння. Та й що там у місті змайструєш, коли все, що треба, купується в магазині. Та й часу в тата завжди нема.

Котька побіг хвалитися мамі. Але мама особливого захоплення погребом не виявила.

— Ой! Як сиплеться-а-а! — скривилася вона. — Це всі продукти будуть у піску.

Тато промовчав. А Котька образився:

— Ну, знаєш… Тобі не догодиш ніколи. Дуже якраз гарний погріб. Кращий за будь-який холодильник. Хіба в холодильник стільки влізе?

— Гарний-гарний, — одмахнулася мама. — Біжи принеси води, оно бочка приїхала.

Виявилася досить-таки дивна для Котьки річ. Незважаючи на те, що будиночки стояли біля самісінької води, на березі славнозвісної зачарованої Десни, з водою були непереливки. Пити воду просто з Десни не можна було, вона годилася тільки на господарські потреби. Питну воду возили з села, з криниці. Двічі на день сива більмувата конячина притягала здоровенну бочку на двох колесах. Правила конячиною чорнява засмагла білозуба молодиця.

Коли Котька прибіг з відром, коло бочки вже витяглася черга бережан у купальниках, у халатах, у трусах і в піжамах — хто з відром, хто з чайником, хто з бідончиком, хто з каструлею…

Стоячи в черзі, Котька роззирався навколо. Публіка на «Бережку» була для Котьки малоцікава: або зовсім солідна (дяді, тьоті, бабусі), або зовсім несолідна (писклява дошкільняча дрібнота). Ровесників, однолітків своїх Котька не вгледів.

З одного боку це було навіть добре. Бо коли Котька набрав у відро води й поніс, то виявилося, що носити воду у відрі він не вміє. Просто йому ніколи не доводилося цього робити. Відро весь час чіплялося за ногу, вода у відрі гойдалася і розхлюпувалася. Котька ледве доніс піввідра. Був червоний, як помідор, і намагався ні на кого не дивитися. Перед однолітками було б зовсім соромно. Отже, з одного боку, було навіть добре, що однолітків на «Бережку» не було.

А з другого боку… З другого боку теж було добре, що їх не було.

«Що, я гратися-забавлятнся з міськими хлопчиками сюди приїхав! Ні! — рішуче сам собі сказав Котька. — Я приїхав пізнавати сільське життя, приїхав змагатися з пастухами, хто далі плюне, приїхав кататися верхи на корові і красти кавуни иа баштані. А всі ці міські хлопчики — пігмеї і більше нічого. Нащо вони мені здалися. Тюті…»

Мама заходилася готувати вечерю.

Тато заходився розпаковувати і приводити в порядок риболовні снасті — вудочки, спінінги, «закидушки» й таке інше.