Розділ «ПРИГОДИ ГРИЦЬКА ПОЛОВИНКИ, а також Котьки Швачка, Чайника, Петікантропа та деяких інших у воді, на суходолі і в міжпланетному просторі повість»

— І взагалі…

— Що ж тепер буде?

— Замість того, щоб фройндшафт — дружба, ми…

— І взагалі…

— Та нічого-нічого, — привітно усміхнулась Інгрід. — Я на вас не ображаюсь. Зовсім-зовсім… Ні… Я приїхала спеціально, щоб… — вона подивилася на Чайника. — Де твій гросмутер? Твій бабушк?

— У… у хаті. А що? — збентежився Чайник.

— Я хочу… їх мус… Я мушу… должна. Його ім'я єсть Надія Чайка? Правда?

— Правда. А що? — ще більше збентежився Чайник.

— Я шукала довго-довго. Писала много адреса. І вот… Свєта мені зробила дуже великий помощ… Розкажи, Свєта, ти. Мені трудно. Я ще не вмію ваш язик.

— Це було давно… — почала Свєта. — У сорок п'ятому році. В Берліні. Напередодні перемоги. У Берліні вже точилися вуличні бої. І от Гітлер наказав затопити метро, де ховалися мирні жителі. Загинуло дуже багато людей. І тоді одна українська жінка, яку вигнали на роботу в Німеччину, врятувала маленького німецького хлопчика. Тримала його на руках над головою. І врятувала. А то б він захлинувся. Той хлопчик — то був батько Інгрід.

— Так, — кивнула Інгрід.

— А жінка — твоя бабуся.

У Котьки аж серце защеміло.

На Чайника боляче було дивитися — такий у нього був жалюгідний вигляд у цю мить: все обличчя скривилося, от-от заплаче.

— Як?! — вражено спитав він. — А я… я нічого не знав про хлопчика. Баба ніколи не говорила.

— Бо твоя бабуся дуже скромна, не любить про себе говорити, тому й не розказувала, щоб не думали, що хвалиться. Я ледве у неї випитала. Дуже вона не любить згадувати ті часи. Стільки вона натерпілася тоді. А я хотіла вам розказати, так ви ж… — Свєта затнулася.

Хлопці разом, як по команді, опустили голови. Що ж, правда… Котька сам був свідок. Нічого тут не скажеш. Чайник раптом стрепенувся і закричав:

— Бабо! Бабо! Ідіть сюди! Швидше!..

Одразу ж рипнули двері і з хати вийшла баба Надя. Мабуть, вона давно стояла в сінях і все чула.

— Ой! — скрикнула Інгрід. — Здрастуйте! Здрастуйте! Я… Ми… Ви… можна, я вас поцілую? — вона кинулася до баби Наді й рвучко обняла її.