Розділ «ДРУГА ПЛАНЕТА»

Жорку ми тягли ще швидше: оранги, побачивши, що ми взялися за останнього, знову пірнули в ущелину.

Але було пізно: Жорка вже стояв нагорі, а перший оранг тільки наближався до скелі.

— Рушили? — спитав татко.

— Зачекайте.

Ван-Ген дістав ніж, одрізав метрів п’ятнадцять шнура.

— Що ви робите?! — вигукнула тітка Павлина.

Ван-Ген пошукав-пошукав щось поглядом, підійшов до обкатаного валуна. Кілограмів на сто, як не більше. Обв’язав міцно шнуром, а другий кінець закріпив за інший валун, що міцно вріс у глину.

— Допоможіть спустити… Обережно, щоб шнур не обірвався… Ось так! — випростався, задоволено мовив: — Тепер нехай лізуть!

Ну, Ван-Ген!.. Ну, молодець!.. Татко знову хотів рушати, але тітка його попросила:

— Давай зачекаємо. Подивимося, що з того вийде.

Татко неохоче погодився: він з усе більшою тривогою поглядав на небо, заткане хмарами. Хоч Ван-Ген його й заспокоював, що зливи сьогодні не буде.

Якийсь час стояла тиша. Потім залунав шурхіт.

— Лізуть, — прошепотіла тітка Павлина.

Шурхіт посилювався. Та ось він урвався, пролунало здивоване бурмотіння. Знизу щось вигукнули, мабуть, запитували, що там сталося, оранг, який був під валуном, сердито відповів. Внизу ще покричали, потім замовкли, а ми почули, як валун, що звисав на линві, стукнувся об скелю раз, стукнувся вдруге, а шнур аж забринів, натягуючись.

— Пробує видертись, — шепотів Ван-Ген. — Повиснув на камені…

Він знову видобув ніж, щоб перетяти, мабуть, шнур, якщо орангові вдасться забратися на валун. Та валун стукнувся ще раз, і відразу ж пролунав розпачливий зойк. Шнур ослабнув, завмер.

— Все! — сказав Ван-Ген задоволено. — Більше вони сюди не полізуть!

Далі ми піднімалися в гори. Три дні, з ранку до вечора. Дерлися на скелі, долали ущелини, і Ван-Ген завжди був попереду, і йому найбільше діставалося. Двічі нас застукувала гроза — моторошна венеріанська злива, і одну ми пересиділи в невеликій печері, а другу — під гігантською навислою брилою. Ночували ж, де доведеться: падали прямо на кам’яний грунт і відразу ж засинали — так натомлювалися.

Ми страшенно схудли, а одяг подерся на шмаття. Тітка Павлина позшивала свій якимись колючками і була схожа на будяк, що раптом став рухатись.

Потім ми спускалися, теж три доби. І спускатися було іще важче.