Розділ «ДРУГА ПЛАНЕТА»

Я ще ніколи не бачив таких страхітливих луків, навіть на спортивних змаганнях. Вони виготовлені були з товстелезного дерева, мабуть, дуже важкого й міцного, а тятиви були завтовшки з палець. Щоб пустити стрілу з такого лука, треба мати нелюдську силу.

Оранги ж тим часом дістали стріли, завбільшки із списа. З одного кінця вони були опушені пір’ям, а на другому стримів міцно прив’язаний гострий шпичак.

— Держи-дерево, — вражено прошепотіла тітка Павлина. — Вони прилаштували до стріл отруйні колючки держи-дерева.

Я аж здригнувся, уявивши, як оті колючки впиваються в тіло. Оранги ж, поклавши стріли на луки, опустилися на коліна, порачкували в траву. Розповзлися віялом, завмерли.

Завмерли і ми.

Попереду, метрів за двісті, пасся табун антилоп. Тварини скубли собі траву, не підозрюючи про небезпеку. Лише одна із них, мабуть, самець, стояла осторонь, повертаючи голову то в один бік, то в другий. Ось вітер, що дув із степу, доніс до неї підозрілий запах: антилопа здригнулася, подала короткий сигнал. Табун враз одірвався від паші і помчався вперед. І тоді з протилежного боку заворушилася трава й дикий вереск прорізав степову тишу: почалася облава.

Табун біг прямо на орангів, що залягли в траві. Все ближче й ближче підбігали перелякані на смерть тварини, а за ними з криком і лементом гналися істоти. Великий самець, що стояв на сторожі, мчав попереду, і я мимоволі ним замилувався: так легко він летів над травою, закинувши назад довгі, гвинтом закручені роги. Ось він з усього маху наче на стіну наскочив: зупинився, задер передні ноги, а в грудях його вже стирчала ота жахлива стріла.

Табун зупинився, змішався, антилопи падали одна за одною, вражені стрілами, а поміж ними вже забігали істоти. Збуджені погонею, вони кидалися на тварин, котилися в траву, збиті копитами, поцілені рогами.

Полювання так само швидко скінчилося, як і почалося. Добрий десяток антилоп лишився на місці, істоти, яким дісталося в сутичці, зализували рани, а двоє не могли вже звестися: одній антилопа пошкодила хребет, а друга дістала рогами в живіт. Потім старший замахнувся палицею і розтрощив череп спершу одній істоті, потім другій.

Відкинувши трупи, оранги заходилися біля здобичі. Дістали гострі ножі, що висіли у кожного на ремені, почали білувати тварин. Істоти ж тим часом стягали сухе гілля: їх, здається, ніскільки не вразила дика розправа над смертельно пораненими.

Згодом на узліссі запалало багаття. Оранги настромили на гостре кілля величезні кусні м’яса, засунули їх у вогонь. Незабаром пішов такий дух, що мені аж щелепи звело. Оранги ж, засмаживши м’ясо, заходилися бенкетувати: величезні шматки один за одним зникали у їхніх животах. Істоти сиділи довкола, не зводячи з їжі голодних очей, і жалібно поскімлювали. Час від часу котрийсь із орангів жбурляв їм обгризений маслак, і тоді поміж істот зчинялася бійка. Вони видирали одне в одного кістку, кусалися, билися, аж поки маслак опинявся в руках найспритнішого.

Кинули кістку й нам. Аж їсти полишили: дивилися, що ми з нею робитимемо.

— Не смій! — сказала тітка Павлина.

Мов я міг ту кістку підняти! В мене ж і досі були зв’язані руки!

Трохи почекавши, один із орангів підійшов до мене, взяв за чуба. Нахилив донизу, ткнув обличчям у кістку. Я зціпив щелепи, зімкнув вуста. Навіть очі заплющив, щоб не бачити того проклятого м’яса.

Оранг одпустив мою голову, штовхнув щосили: я так і покотився в траву…

Наївшись, оранги зібрали м’ясо, що лишилося, кинули на жар. Істоти кинулися одразу ж до багаття. Хапали один поперед одного підгорілі шматки, жадібно запихали до рота. Оранги тепер їх не відганяли: дивилися й реготали.

Коли істоти теж поїли, оранги підкинули в багаття хмизу, взяли два кусні м’яса, що відклали були набік, засмажили і поклали перед нами. Вони вже, напевне, зрозуміли, що ми не зможемо їсти зв’язані, й звільнили нам руки.

— Що ж, якщо так уже пригощають…

Тітка Павлина підняла свій шматок, обчистила його від попелу й вугілля.