Розділ «ДРУГА ПЛАНЕТА»

— Майданчик! — кричить Жорка, що йде попереду.

Ми обережно підходимо: Жорка стоїть на краю урвища, а внизу зеленіє трава і величезне дерево, над самісінькою ущелиною. Воно саме підіймає догори опущене гілля, розправляє згорнуте листя. Мені аж не віриться, що це — рослина, а не якась фантастична істота.

А трохи нижче починаються джунглі.

— Ну, здається, вибралися! — бадьоро каже тітка Павлина.

Вибралися то вибралися, а от як ми туди спустимося? І де знайдемо брід через оцей потік, що розлився справжнісінькою річкою.

А Жорка вже лізе донизу. Вхопився за кущ, що навис над урвищем, погойдавсь-погойдавсь і стрибнув на вузенький виступ, який витикався прямо під нами.

— Давайте сюди! — гукає.

Я глянув униз і позадкував: виступ стирчав над самісінькою прірвою, зірвешся — і кісток не збереш.

Тітка Павлина вхопилася за кущ, загойдалася. Потім, широко розставивши руки, стрибнула. Я аж очі заплющив од страху: здалося, що тітка не втримається на тому порожкові.

— Віть’ю, стрибай!

Розплющив очі, а тітка Павлина вже поруч із Жоркою.

— Стрибай! — кричить мені знизу. — Ми тебе підстрахуємо!

Щосили вчепившись за кущ, лягаю на живіт, обережно сповзаю в моторошну порожнечу. Повзу, і мені вже здається, що внизу нічого зараз немає: ні поріжка, ні тітки Павлини, ні Жорки — лишень прірва. Гілля тріщить, воно от-от обірветься, а мені ж іще треба розгойдатися, щоб втрапити на той поріжок.

— Стрибай, Віть’ю!.. Стрибай!.. — Голос Жорчин долинає наче крізь вату.

Ніяк не можу одірватися од куща. Мов і не мої це пальці: хочу їх розтулити, а вони не розтуляються.

— Стрибай же!

Легко йому казати! Врешті стрибнув.

Трохи постояли, збираючись з духом, потім Жорка обережно рушив праворуч. Минув гострий виступ, закричав уже звідти:

— Тут ущелина! Йдіть сюди!

— Йди попереду, — каже тітка Павлина. — Я тебе підстрахую. І не дивися вниз.