Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Ресторан стояв на території німецької колонії Баґінсберґ, заснованої ще на початку дев’ятнадцятого століття. Сюди часто навідувалися родинами німецькі поселенці. Пили, на відміну від поляків, дуже мало. В обходженні з ресторанною обслугою були коректні, надзвичайно чесні й порядні. Рік 1939-й приніс деяке охолодження в стосунках між німцями й поляками. Осип бачив це по відвідувачах. Німці все частіше приходили невеликими гуртками слухати новини по радіо. Хлопця вразив виступ Гітлера, в якому той порівняв Радянський Союз із деревом, яке обсіли ворони-республіки. Одного пострілу досить, аби вони розлетілися. Німецькі колоністи змовницьки шепталися поміж собою: «Щось таки буде…». Німецькі юнаки-призовники, сміючись, казали Осипові, що повтікають із польського війська до німців, як тільки почнеться війна.

Із ресторану Вітенко невдовзі перевів проворного хлопця до своєї крамниці мішаних товарів, де продавала його дружина. Здібний до мов, товариський і кмітливий юнак швидко завойовував симпатії не тільки покупців-українців, а й поляків та німців. Двері крамниці не зачинялися. Здобуваючи фахові навики, Осип наполегливо вивчав чужі мови, відчуваючи, що вони знадобляться йому в житті.

Вітенків родич Дмитро Гриджук відкрив крамницю в Казанові біля Коршева й попросив, аби той дав йому Осипа за наставника. У Казанові Осип енерґійно взявся за звичну справу. Крамниця тіснилася в одній половині хати Івана Досина. Сюди часто заходили коршівські лісники Василь Тороус, Прокопів та інші. Розсідалися довкіл столика в саду. По другій чвертці й довгих розмовах п’ять немолодих чоловіків згадували якісь давні образи. Від запальних слів поступово переходило до рук. Один давав ляпаса другому, той віддячував тим же. Третій намагався розборонити, за що діставав ляща від обидвох. Суперечка незмінно закінчувалася миром і ще однією чверткою. Після третьої плящини лісники розходилися по домівках, наспівавшись перед тим до хрипоти.

У скорому часі Дмитро Гриджук переніс крамницю на присілок Чепелиху в Коршеві, бо в Казанові справи йшли кепсько. Зате в орендованій хаті Бойчуків, що стояла при битій дорозі, торгівля аж вирувала.

До вчительки в Жукотині зачастив із Коршева польський поліціянт. Приїздив щовечора на ровері. Попереду незмінно біг величезний собацюра. Якось хлопці нашпанували впоперек дороги, від верби до верби, дріт. На нього й напоровся захмелілий нічний кавалєр. Наступного дня добряче побитий поліцай заявився до крамниці. Здалеку став розпитувати, чи Осип не бачив-не чув чогось підозрілого…

– А що таке, пане поліціянте? – поцікавився хлопець, який власноруч допомагав сільським батярам натягати дріт.

– Та ніц, – посоромився признатись гоноровий страж порядку.

На першу Богородицю 1939-го Коршів, як звично, святкував храмове свято. Від відвідувачів у крамниці не було відбою. Осип ледве встигав самотужки, бо Дмитро подався в село на гостину. Поночі хлопець із друзями завершили празник стрільбою з обрізів у лісі. Заночували разом з Бойчуками в їхній стодолі. Обрізи поховали в сіні під головами. Пізно вночі до стодоли ввійшла Бойчукова з ліхтарнею в супроводі чотирьох поліціянтів. Хлопці завмерли, гадали, що стражі порядку прийшли по зброю. Але ті забрали Осипа й пішли до крамниці. На головах усіх чотирьох металеві каски з орлами, багнети в кожного нагостро, патронташі аж тріщать від набоїв. У такому обладунку розносять селом мобілізаційні картки. В крамниці поліцаї поналивали собі повні склянки горілки. Сказали сонному крамареві, що німці мають напасти на Польщу.

– Не дамо швабам ані ґудзика. Через тиждень-два війна закінчиться. Ми будемо в Берліні.

Осип зауважив, що пити в крамниці не дозволено. На це один із поліцаїв відповів іронічно:

– Тераз юж можна.

Розігріті спиртним поліцаї залишили для Дмитра Гриджука мобілізаційну картку й подалися до інших резервістів.

У хатах скрізь світиться, собаки гавкають, провіщуючи лихо.

Через три дні розпочалася Друга світова війна.

Гриджук коротко розповів Осипові, як має далі вести торгівлю й поспішив до ґміни. Наступного дня селяни, прочувши про війну, розхапали весь крам.

Забрали на фронт й Осипового брата Михайла. Із ним хлопець ще встиг попрощатись у Коломиї.

Через кілька днів Осип передав залишки товару Гриджуковій родині й пізньої зоряної ночі подався навпрошки лісом до рідної Ценяви.

Селом на схід до Дністра гуркочуть легковики й вантажівки з польським панством і його майном. Невдовзі, охоплені панікою, польські багатії мчать назад до Коломиї, щоби звідти прорватися до румунського кордону на Черемоші. Лише сільська польська біднота не зривається з насиджених місць, покладаючись на Божу ласку.

Дев’ятнадцятого вересня 1939 року зі сходу, з Городенки, цісарською дорогою в Ценяві з’явилися червонозоряні танки. Дехто з місцевих радів, що нарешті й у них буде комуна, заживуть заможно та щасливо. Зносить селянин одні чоботи й відразу ж дістане нові, бо в комуністів так водиться. Прибульців вийшли зустрічати з хлібом-сіллю, над головами майорять синьо-жовті прапори. Члени КПЗУ, що прискакали на конях із сусідніх П’ядиків, порадили синьо-жовті фани замінити на червоні, бо лише такі знамена визнає совітська влада. Подивитися на прийшлих вояків збіглося все село. Політрук вихопився на броню танка й трохи незвичною для галичан українською мовою став казати про майбутнє заможне життя селян у колгоспах, де все стане спільне й не буде експлуатації.

Кілька днів здіймали густу куряву над покутськими полями московські танки з одними й тими ж номерами на броні, колуючи з Городенки на Коломию, звідти на Заболотів і Снятин, а відтак знову польовими дорогами на Городенку й Коломию… Радянська влада демонструвала свою міць.