Розділ «СМЕРЕКОВИЙ БІЛЬ Документально-художня повість»

Короткі збори, і ми в дорозі. Впевнено, незважаючи на нічну темінь, зв’язкова перепровадила парубочий гурт через Прут до Грушева. Звідти вже інша зв’язкова, але так же впевнено, привела нас до Іспаса. Нічне село зібрало чимало добровольців. Хлопців погрупували й пояснили, що йдемо на Середній Березів. Я мав «позичений» у якогось червоноармійця карабін. Ще хтось тарабанив ракетницею за поясом. Нами знову заопікувалася зв’язкова. У пітьмі чули її молодий хриплуватий голос: іти треба дуже уважно, пояснювала, на деяких відтинках дороги – нога в ногу, бо навколо мінні поля. Щомиті можна злетіти в повітря.

Зоріло, коли ми пройшли Мишин, обидва Ключеви, Нижній Березів і зупинилися в Середньому Березові. Цілий день пробули в мальовничому селі. Настрій в усіх був піднесений, бо нарешті ми серед своїх. Присутності більшовиків у Березові не відчувалося. Щоправда, святковість зіпсувала нам розповіддь про трагічний трафунок. Позавчора загинув мій односелець Ілько Оленюк на псевдо Грубий. Він був чотовим у сотні Білого, навіть коротко командував повстанською сотнею.

Повстанець витягав міну, що заплішилася в мінометному стволі, й підірвався. З ним загинув Зенко з Лісної Слобідки.

З вечірніми сутінками, послуговуючись безвідмовним зв’язком, вирушили на Космач. Столиця УПА, як називали тоді це велике гуцульське село, зустріла нас нічною свіжістю. З недалеких полонин легенький вітерець доносив солодкі пахощі гірських трав і хвої. Ми вдихали на повні груди запах волі. Серце моє ледь не вискакувало з грудей. Усе тут було незвичне. Люди ходили з гордо піднесеними головами й розправленими плечима. При світлі ватр на їхніх обличчях прочитувалися відвага й непокора. Постаті чоловіків зі зброєю випромінювали силу й рішучість. Молоді хлопці й старші чоловіки зверталися один до іншого на «ви». Друже ройовий, друже чотовий, друже стрілець… Як найсолодша музика звучали ці слова для мене, молодого сільського хлопця, вихованого в свідомій родині. Вдихнувши повстанської волі, я поклявся собі, що радше вмру, аніж зречуся своїх друзів, ідеалів, за які ми прийшли воювати. А ще подумав, що піду на люту смерть, як запорозькі козаки, заради волі. Проте долю людині на землі визначає Бог. Високі гори довкіл підсилювали мої молодечі враження.

Не гадалося першої безсонної ночі в Українській Повстанській Армії, що незабаром зґвалтують гірську недоторканість чужинецькі кулі, пошматують тишу предковічних лісів кулеметні черги. Поллється гаряча кров українських юнаків. Трембітовим плачем заридають давні Карпати. Лягатимуть стрункотілі смереки поперек доріг, не пускаючи загарбників у гори. Відізвуться грізно верхи крісами та скорострілами. На розтерзане фашистами тіло Карпат чорними зграями злетяться більшовицькі круки.

Горем людським пройметься кожна смерічка. Від непогамовного смерекового болю довго страждатимуть Карпати. Гірких сліз тонкокорих ялиць не зможуть висушити навіть вогняні шквали повстанських атак, бо гинутимуть хлопці рясно. Потоками крові, а не чистими росами, вмиються зелені гори.

Віднині ми з друзями стали стрільцями Української Повстанської Армії. Псевдо моє – Пліт. Називати один одного мусимо тільки на псевдо. Відкривати ім’я пресуворо заборонено. З міркувань безпеки наших родин не розголошувалися адреси. Одне слово, все, що могло б навести чекістів на слід стрільця або його родини, трималося в таємниці. Рідню вояка УПА більшовики вивозили на Сибір або розстрілювали. Ні з повтанцями, ні з їхніми близькими енкаведисти не панькалися. «Друже стрілець», – зверталися до мене командири й вояки.

Лікарську комісію проходили в просторій сільській хаті. Оглядали юнаків кілька лікарів. Комісували мало кого, бо сільські хлопці були здебільшого здорові й придатні для важкої служби в УПА. Я потрапив до сотні Гамалії. Стрілецький гурт розбили на рої, чоти. Ройовим був Тихий, чотовим – Чайка. Згодом довідався, що Тихий (Іванюк) родом з Іспаса, Чайка – з Середнього Березова. Тихий загинув 1949 року в Грушеві. Вперше повстанської зупи я попробував на Дмитрія сорок четвертого року.

Прискорений військовий вишкіл витискав із молодих хлопців усі поти. Бунчужний будив нас удосвіта. Руханка, вмивання, молитва, сніданок. Відтак заняття. Стройова підготовка, військова тактика, політзаняття… Кожен стрілець невдовзі знав, як поводитися в конкретній бойовій обстановці, на певному терені, вмів користуватися зброєю. Те все не раз ставало нам у пригоді в боях. Велику увагу вишкільники звертали на вміння ходити в складі сотні лісом, горами. Інтервал між стрільцями повинен був становити п’ять – сім метрів. Діяв стрілецький зв’язок. Командир із голови сотні давав наказ, який від стрільця доходив аж до останнього в довгому ланцюгу. Звідти поверталася відповідь. Якщо відповідь не доходила до командира, то означало, що зв’язковий ланцюг десь обірвався. Так траплялося часто, коли сотня рухалася вгору. Стрілець міг опертися на дерево чи камінь і заснути. Таких випадків було доволі, бо пересувалися здебільшого вночі. Проте зв’язок швидко відновлювався. Коли ж сотня рухалася згори, заснути ніхто не міг, бо напружувався, щоби не впасти. Ганяли молодих стрільців, як тепер кажуть, по-чорному. Бунчужний Ярема спуску ні в чому не давав. Поруч, на Завоєлах, вишколювалися сотні Нечая, Цигана, трохи далі – Орлика.

Наш рій заквартирував у дерев’яній хаті. Годували добре. Масла, смальцю було вдосталь. Лише хліба обмаль. Жителі гірських сіл дуже прихильно ставилися до повстанців і ділилися з нами останнім. Правда, з часом із продуктами стало сутужно і нам, і селянам.

Вишкіл ішов повним ходом, коли прийшла на провідини моя мама, а з нею ще дві жінки з Корнича, сини яких теж були в нашій сотні. Стрільці на все горло співають українських пісень, а мамі сльози з очей капають. У нас, на долах, більшовик уже наступив кирзовим чоботом на горло українській пісні. І не тільки їй… А тут!.. Дух волі витав над Космачем. Хлопці співають, жінки плачуть. Це, либонь, були останні сльози радості в моєї матері. Далі проливатиме тільки гіркі сльози болю й розпуки. Я теж любив пісні. Проте признаюся відверто, що попри всю свідомість та ідейність, співати після виснажливих занять та ще на голодний живіт не дуже хотів. Навколо Космача час від часу зав’язувалися невеликі, але прикрі бої з енкаведистами. Але нас, ще не навчених і не обстріляних, провідники берегли. Бої зводили вже вишколені сотні.

Одного дня ми з Вербою, трохи старшим за мене хлопцем з Іспаса, пішли до Космача. Мали вже там дівчат. Довго не гостювали, але дорогою назад зустріли сільських хлопців. Вони впросили нас дати постріляти з крісів. Ми недовго й опиралися. Сільські парубчаки відкрили вогонь по мішені на скалі. Коли ми, задоволені, гейби коти по сметані, поверталися до Завоєл, дорогу нам перегородив Тхір, немолодий уже стрілець. Він мав у сотні деякі привілеї, зважаючи на свій вік. Правда, вояк був завзятий. Тхір накинувся з розпитами. Ми, не моргнувши, збрехали, що пристрілювали кріси. Чудово ж бо розуміли, що за передачу особистої зброї в чужі руки обох чекала б сувора кара. Зрештою, кара не минула нас і за «пристрілювання». Мов цуценят, що нашкодили, старий стрілець привів обох до табору, який був на ногах через близькі постріли. За самовільне відлучення нам присудили по п’ятнадцять буків.

Наступного дня вранці вишикували всю сотню. Бунчужний Ярема зачитав наказ. Я вже був готовий до кари. Ройовий Совіт закопилив губу, окинув мої штани критичним поглядом і каже:

– Щось тобі, неборе, зад без буків уже напух.

Це я напхав у штани ззаду клоччя. Кому охота бути битим? Правда, він мене не продав. З його молодшим братом Миколою я ходив до школи в Коломиї. Тому ми вже трохи зналися й були якось, наче свої. Зрештою, ми з Вербою не були якимись там злочинцями. Карали нас на пострах іншим стрільцям. Я те добре розумів і сприймав кару без образи. Сотня виструнчилася. Пролунала команда:

– Сотня на стан! Струнко!

Я ліг на широку лаву, і Совіт від щирого серця відрахував мені п’ятнадцять буків. Він усе робив добросовісно. Щоправда, бив не грабчаком, а грубою бичачою жилою. Ні мені, ні моєму товаришеві від того легше не було. Бо хоч Совіт бив без злоби, жила протяжно свистіла і боляче впивалася в м’яку частину нижче крижей. Я те відчував навіть через товстий шар клоччя в штанах. По якімсь часі кару буками в УПА відмінили.

Якось нас вишколював чотовий. Команди падали одна по одній, мов каміння. «У три лави збірка! На стан! Відчисли!». Перший, другий, третій… тридцять дев’ятий… Черга дійшла до немолодого гуцула… Тридцять десятий… Сміятися в строю невільно, бо стоїмо струнко. Я гадав, що трісну від беззвучного реготу. Поруч аж впріли від стримуваного сміху інші молоді стрільці. Нам усе смішки, а старий чоловік, який покинув удома родину, замислився і бовкнув механічно… Різні були трафунки.

Пішли ми раз з одним хлопцем із нашого рою в село. Зайшли до хати. Господиня поклала на стіл таких-сяких наїдків. Старий ґазда вніс зі сіней гуслянки. Люди були дуже прихильні до нас. Особливо любили й жаліли молоденьких хлопців, яких недоля погнала до лісу зі шкільних парт. Посиділи ми в хлібосольних господарів, підхарчувалися трохи, напилися вволю гуслянки. Про спиртне не могло й бути мови. Лишень вийшли на подвір’я, а внизу дорогою прошкує курінний Книш. Завважив нас, та як крикне:

– Бігом долів!