Розділ «ЗОЛОТІ ВЕСЛА ЧАСУ, АБО "ІДИ-ІДИ"»

Манін-старший лежить під Вязьмою, молодший — на Бабушкінському кладовищі, що навпроти будинку моєї бабусі.

Друзьям не встать… В округе

Без них идет кино,

Девчонки — их подруги

Все замужем давно…

Скоро вийде заміж Ніна. І Маринка з нашого двору, на яку нишком поглядав Льоха, поїде з чоловіком у Мурманськ. Ні, гад Карлушо, я не прощу тобі зради нашого двору, свого двору, всього Грохольського…

Карлуша ні разу так і не глянув на мене. Він усе ввічливо заперечував, прикидався тихеньким.

Через два дні, коли Вага зрозуміє, що перед ним не просто хлопець із сусіднього двору, а справжній убивця, він признає свій ніж, і Карлуша на мить похитнеться, опустить кутики губ, але зразу ж оговтається, підтягнеться, зухвало огляне зал. Чи пам’ятав він обличчя своїх жерт, чи не страшно було йому ночами? Не знаю. Тоді я ще багато чого не збагнув…

Раптом щось перемінилося в задушливій тиші залу. Підвівся на весь величезний зріст старий залізничник — дядько Герасим.

— Там наших повбивали. І вбивають. — Він показав пальцем у простір, звернувши погляд на Карлушу. — А ти тут своїх убиваєш! Не наша ти людина!

Карл закляк на своєму стільці.

— Я танк німецький не за тебе підбивав. Не за тебе! — І залізничник важко опустився у крісло народного засідателя.

А зал засовався, загудів, ніби наповнився юрбами, гомоном незримих людей — ополченців Москви. Вони, як і дядько Герасим, липневого ранку сорок першого року вийшли з дому з торбинами, рюкзаками, портфелями. За віком, станом здоров’я або виробничою потребою вони вважалися звільненими від армійської служби. Та вони йшли на фронт добровільно. Тому що ворог був під самою Москвою. Сто двадцять тисяч москвичів вступили до народного ополчення — робітники, вчені, вчителі, лікарі, поети, домогосподарки. їм видали те, що було в наявності: гвинтівку, кілька патронів, гранати, пляшки із запалювальною сумішшю. Майже ніхто з ополченців не повернувся. Але вони разом з армійськими частинами відстояли Москву.

Дядько Герасим повернувся.

Дочка його Рая розповіла мені, як батько поповз назустріч танку з хрестом на башті й жбурнув у нього пляшку з пальною сумішшю. Він устиг помітити тільки, як запалала броня, і тут же був поранений і знепритомнів. Його після бою віднесли в медсанбат. Ночами дядько Герасим бухикав так, що чути було за нашими оббитими повстю дверима. А вранці йшов на службу.

Карл, певно, відчув неминучість покарання, його стало лихоманити. Міліціонер втупився у його тремтячу спину.

Гомін у залі наростав, і суддя зробив зауваження.

Так, подумав я, нехай-но гляне цей покидьок у вічі Льохиної рідні, в очі ополченців. Нехай!

Я залишив місце свідка й, проходячи повз Карлушу, сказав:

— Фашист! Підлий ти фашист!