Розділ «ЗОЛОТІ ВЕСЛА ЧАСУ, АБО "ІДИ-ІДИ"»

Зате до історика Івана Павловича я заглянув безцеремонно й сміливо. Але й тут сидів не наш клас. У кімнаті творилося казна-що, а маленький Павлович у темних окулярах незворушно розповідав про якусь епоху. Можна було займатися чим завгодно, аби тільки він був біля карти з указкою, а ми на своїх місцях. Та коли одного разу Павлович відлучився на хвилину й ми рвонули через вікна по приставлених заздалегідь драбинах, він, повернувшись у порожню кімнату, дуже стурбувався і вперше пішов із скаргою до директора. Вони незабаром обоє з’явились у клас і побачили звичний набір серйозних фізіономій. Директор похитав головою, просив продовжувати урок, і знову навколо історика спалахнув веселий розгардіяш.

Учителі, звичайно, все знали про нас, знали навіть, хто підбивав на ту чи іншу зухвалу витівку, але не виказували начальству. Виказати когось без особливої потреби вважалося за непристойне в неписаних правилах школи. Пам’ятаю, я ганявся в порожньому класі за приятелем Юрком. Кривдник устиг вискочити в коридор, я притаївся за дверима з важелезним портфелем і, коли вони відчинилися, на радощах огрів однокласника по шиї. З подивом і розгубленістю угледів я, що на підлогу повільно опускається не Юрко, а молода вчителька — фізичка. Вона також дивилася на мене здивовано, розмірковуючи, що й до чого. Швидко підвелася, приклала палець до губів, прошепотіла: “Тільки не кажи нікому…” І не згадувала більше про цей казус. Юра Вітамінівна її звали, даруйте, Веніамінівна.

А нас же була ціла тисяча — тисяча диких, життєрадісних, не об’їжджених життям лошат. Я тільки тепер, у порожньому й лункому залі, уявив, як нелегко доводилося вчителям керувати цим “незбагненним народом”. Нас називали “товаришами”, “розбійниками”, “прохіндеями”, “вельмишановними добродіями”, нас щедро обдаровували, не бентежачись про зниження процента успішності, двійками, одиницями й навіть нулями. Але в нас вірили, як вірять у майбутнє. Адже кожен повинен був понести в собі частинку вчителя.

І я прочитав уголос і пояснив дітям пароль нашої 265-ї школи:

Ум на нуль — буде нуль.

Ум на ум — буде ум.

Ясно всім без всяких дум.

— Здорово! — спалахнув Вітер. — Просто й мудро, як таблиця множення.

Я не встиг відповісти. Почув знайомий гортанний голос за спиною:

— Ти чого тут, а не в класі?

Від несподіванки здригнувся. Авжеж, це вона, Олена, Олена Григорівна, худорлява, жвава, швидка. Кучеряве волосся скуйовджено, ніс стирчить цікавим гачком, а очі, мов два палючі сонця, мов дві чорні діри в невідомий, тривожно-радісний Всесвіт.

— Гайда в клас! — сказала Олена, бачачи мене наскрізь. — А це хто?

— Мої двоюрідні… — пробелькотів я. — Ні з ким залишити…

— Гаразд. Ходімо зі мною.

Клас схопився, грюкнувши покришками парт, урочисто замовк і знову загудів, коли за вказівкою Олени моя трійця влаштувалася на останній парті, а я зайняв своє місце поряд з Вітькою Махмутовим на передостанній.

— Ви що, відвикли від дамського товариства? — кинула в’їдливо Олена, простеживши, куди звернено всі погляди. — Сестра вашого товариша попрацює разом з нами.

Хтось сіпнув мене за рукав. Олеся мала розгублений вигляд.

— У вас самі хлопці? — напівзапитливо промовила вона.

— Дівчатка в сусідній школі, — відповів я. Зовсім забув пояснити, що в нас роздільне навчання!

Та й збудження однокласників я розумів: вони вперше бачили дівчинку не в спідниці, а в джинсах. Спробуй розберися відразу, що це за інтуристка! Доведеться відповідати на записки…