Розділ «НОВІ ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОНИКА»

Яке, позбавлене пізнання

Будови речовини,

Слухаючи у здивуванні

Ці словникові холоднини,

Не здатна зрозуміти їх звучання,

Будучи жахливо молодою…

— Я? Жахливо молода? — здивувалася Елечка й, наблизившись до озера, заглянула в його темне дзеркало. — Втілення краси? Що це?..

А Електроник закінчував вірш видатного поета:

Отже,

Отака ти,

Середнє щось

Між атомом й зорею.[2]

— Дивні слова! — сказала Електроничка. — Це і є кохання?

Електроник мовчав.

— Дивні слова, — повторила Елечка. — Хоч у них щось приховується… Між атомом і зорею…

Раптом слабкий струм пробіг по всьому її електронному тілу.

Вона згадала, як під час гри якийсь хлопчак плеснув її по спині долонею. Вона оглянулась, нічого не відповіла. Хлопчак упізнав її, помахав приязно рукою. “Розумієш, — сказав він, — я ненавмисне, в запалі, а потім злякався: гадав, це звичайна дівчинка, відразу підніме крик. А це виявилася ти, Елю. Ти не задавака, з тобою можна дружити…” Елечка махнула йому у відповідь. Але тоді хлопчакове признання не викликало в неї такого дивного неспокою, як ці вірші.

Вона оглянулась і побачила перший сонячний промінь, який пробив товщу лісу. Почула птахів. Відчула запахи нового ранку й свіжість роси. їй стало легко. Захотілося пройтися босоніж по траві або злетіти, як Рессі, на кордон ночі й ранку. “Що я наробила? — подумала неабияк збентежена Елечка, не розуміючи, що з нею відбувається. — І навіщо ми тільки клялися ні в кого не закохуватися? Я і не знала, що це означає… Що ж буде далі? Виграємо ми у хлопчаків чи ні?..”

А вголос вона промовила:

— Хто ж я така?