На камені

Фатьма стояла під деревом, а тінь од нього вкривала Алі. Він спаленів і заїкнувся:

- З-під… Смірни… далеко звідси…

- Я з гір.

Мовчанка.

Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.

- Чого забився сюди? Тобі тут сумно?

- Я бідний - ні зірки на небі, ні стебла на землі… заробляю.

- Я чула, як ти граєш…

Мовчанка.

- Весело… У нас у горах також весело… музики, дівчата веселі… у нас нема моря… А у вас?

- Близько нема.

- Йохтер?[5] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?

- Ні. У нас замість моря пісок… Несе вітер гарячий пісок, і ростуть гори, немов горби верблюжі… У нас…

- Цсс!

Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві уста.

Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.

- Ти не боїшся, ханим[6], розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?

- Що він схоче…

- Він нас заб'є, як побачить.

- Як він схоче…