Розділ «ЗАГАДКА КРЕСЛЕНЬ ІНЖЕНЕРА ГУРОВА»

— Думаю, що він ухитрився все-таки заховати її кудись, і можна не сумніватися, що скоро хто-небудь із-за кордону завітає до нас за цією плівкою.

— Треба б поставити таємну охорону біля дачі Джонсона. Ви не догадалися зробити це, Антоне Івановичу?

— Догадався, товаришу полковник…

Відпустивши майора, Нікітін ще деякий час ходив замислений по кабінету. Потім сів за стіл і почав переглядати принесені черговим офіцером папери. Креслення Турова однак не давали йому спокою доти, поки він не звернув уваги на підкреслене олівцем генерала повідомлення з Берліна про визнання, зроблене Голубєвим, який утік із західнонімецької шпигунської організації.

Того ж дня полковник Нікітін ще раз зустрівся з майором Кірєєвим. Він дав Кірєєву прочитати донесення з управління Радянської військової адміністрації у Берліні і звернув його увагу на передбачувану висадку парашутиста, про якого повідомляв Голубєв.

В районі висадки десанту

Вже другий день провадилося спостереження за будинком Пенчо Вереша, однак нічого підозрілого поки що помічено не було. Наведені про Вереша довідки теж нічого не дали.

Майор Кірєєв нервував. «Чи не занадто пізно встановили спостереження за цим Верешем? Може, він давно вже встиг прийняти парашутиста і допоміг йому сховатися?» — думав майор.

Щоб розвіяти ці сумніви, Кірєєв зв'язався з авіаційною частиною місцевого гарнізону і з прикордонниками. Виявилося однак, що випадків порушення кордону за останні дні помічено не було. Довелося набратися терпіння і вести далі спостереження за Пенчо Верешем.

Майор влаштувався в одному з будиночків селища і з горища за допомогою бінокля ретельно вивчив житло, в якому мешкав Вереш. Зовні все здавалося в ньому звичайним і не викликало підозрінь. Сам Вереш був людиною немолодою, ніде не працював і жив на пенсію за сина і на деякі доходи від городництва. Город його був тут же, біля дому, і виходив у поле. Пенчо майже весь день порпався на ньому, прополюючи і поливаючи грядки.

На третій день спостереження за Верешем Кірєєв спробував пробратися в його житло. Для початку він направив до нього лейтенанта Шагіна.

Пізно ввечері лейтенант під'їхав до будинку Вереша на легкому візку і, зіскочивши з нього, не поспішаючи підійшов до дверей. Вереш, який завжди лягав спати о десятій годині, цього вечора чомусь дуже засидівся — крізь щілини віконниць на його вікнах було видно світло.

Шагін постукав тихо, але енергійно. Двері розчинились через стільки часу, скільки треба було б для того, щоб пройти через одну з кімнат (ту, в якій горіло світло) до дверей будинку. Вереш відчинив Шагіну, не запитавши навіть, хто стукає до нього в такий пізній час.

— Чому ж ви не питаєте, хто до вас завітав? — весело спитав лейтенант. — Адже можуть і грабіжники ввірватися.

— А в мене нічого грабувати, — спокійно відповів Пенчо, запрошуючи Шагіна до кімнати.

Лейтенант, переодягнутий у цивільний костюм, зняв кепку і переступив через поріг.

— Я до вас, папашо, ось у якій справі, — з удаваною ніяковістю промовив він. — Коня мені треба напоїти, чи не можна відро роздобути?

— А чому ж не можна?

З цими словами Вереш не поспішаючи пішов через задні двері в коридор, який виходив, мабуть, у двір. Незабаром звідти пролунав гуркіт залізних відер.

Залишившись у кімнаті сам, лейтенант швидко її оглянув. Все тут було дуже просто і ніби на виду: стіл посередині кімнати, дерев'яний диванчик біля вікон, старовинний комод, овальне дзеркало на столі, декілька стільців вздовж стін.