Розділ «ЗАГАДКА КРЕСЛЕНЬ ІНЖЕНЕРА ГУРОВА»

— А чому ж ви мене не повідомили про цю розмову? — запитально звіз брови Кірєєв.

— А про що тут повідомляти? — здивувався Голубєв. — Я вважав за свій обов'язок повідомити вас лише про речі певні, точні. Ну от, наприклад, про гадану висадку парашутиста. Мені і так мало поки що довіряють, і я дуже не хотів би, щоб у чому-небудь із сказаного мною можна було сумніватися. А в цій випадково підслуханій розмові не все ясно: прізвищ агентів я не знаю; чи саме вони мають зустрітися в кафе «Світлячок» — теж невідомо. Думаю, між іншим, що все-таки вони. І потім, де цей ресторан, в якому місті? Треба гадати однак, що в Москві, беручи до уваги Ленінградське шосе. Коли відбудеться зустріч — знову невідомо. Може, вона вже й відбулася. Як бачите, суцільний туман. На всякий випадок я повідомив про це в Берліні, а вам повторити просто, не наважився. Та до того ж я думав, що ви самі знаєте вже про все з протоколів мого допиту.

«Хитрує він чи говорить правду? Виходить досить правдоподібно», — подумав Кірєєв.

— А ви пізнали б цих геленівців, коли вам з ними довелося зустрітися? — помовчавши трохи, спитав Кірєєв.

— Звичайно, впізнав би! — енергійно кивнув головою Голубєв.

— Будемо. мати це на увазі, — майже спокійно сказав Кірєєв.

… Ввечері, доповівши полковникові Нікітіну результати своєї зустрічі з Голубєвим, Кірєєв зробив висновок;

— Поки що не можу розкусити його остаточна, товаришу полковник. Думаю однак, що повозити його а кафе «Світлячок» треба. Можливо, він і покаже нам цих геленівських молодчиків. І, хто зна, може, вони і виявляться посланцями за плівкою Джонсона.

— А цей «Світлячок» далеко? — запитав Нікітін.

— Далеко. Майже біля метро «Сокол». Доведеться возити Голубєва на машині.

— По дорозі гарненько придивляйтеся до нього, — попередив полковник.

— Це вже само собою, товаришу полковник.

— А як ідуть розшуки на дачі Іглицького-Джонсона?

— Як і раніше, безуспішна, хоч ми промацали буквально кожну пилинку в будинку і кожну пилинку навколо будинку. Зрозуміти не можу, куди Джонсон подів свій фотоапарат! З собою, у всякому випадку, не міг його забрати. Це неможливо.

— Мені спав на думку один випадок з дореволюційного минулого мого батька — старого комуніста! — жваво сказав раптом Нікітін. — Він мені розповів, якось, що. йому довелася одного разу сидіти в тюрмі разом, з карними злочинцями. Цілими днями карні злочинці різалися в «очко». Хоч які заходи вживали наглядачі, щоб відібрати у них карти, — все було марно. Обшуки були і вдень, і вночі, і в присутності арештантів, і копій їх не було — результат був той самий: карти немов розчинялися. І де, ви думаєте, вони їх ховали? У кишенях шинелі то наглядача, то одного із жандармів! Вправність рук, розумієте! А тим, звичайно, і на думку не спадало самих себе обшукувати… — Нікітін весело розсміявся і раптом запитав — Розриєте, навіщо я розповів вам це?

— Розумію, товаришу полковник, — відповів Кірєєв. — Ви думаєте, значить, що і фотоапарат Джонсона де-небудь, в такому місці, в якому нам і на думку не спадає шукати його?

— Все можливо, Антоне Івановичу… — замислено промовив Нікітін і, походивши трохи по кабінету, додав — А чи не поїхати і мені з вами на цю дачу?

Дорожня пригода

Вони виїхали на дачу Джонсона наступного ж дня рано-вранці. Дача називалася джонсонівською лише для зручності, а насправді вона належала радянському громадянинові Лопухову, у якого Джонсон, переховуючись під прізвищем Іглицького, наймав її.

День був ясний, сонячний. Але в Нікітіна всю дорогу виникали тривожні думки. Він повернувся в бік майора, який сидів за рулем, і побачив похмуре, зосереджене обличчя Кірєєва. Видно, він роздумував про щось не дуже веселе.