Розділ «В ПОГОНІ ЗА ПРИВИДОМ»

— Будемо вважати, що вдало, — серйозно відповів Єршов. В душі він був задоволений Малииовкіним, але вважав, що тепер, коли вони прибули на місце, треба бути з ним суворішим.

— Ну, а тепер до Жанбаєва? — запитав Малиновкін.

— Ні, — так само серйозно сказав Єршов, уважно поглядаючи на всі боки. — До речі, ми тепер не знайомі один з одним. Ідіть до залу для транзитних пасажирів і там чекайте на мене. Я буду відсутній дві-три години, а може, більше. Ясно?

— Ясно, Андрію Миколайовичу.

— Чемодан не здавайте поки що, нехай буде з вами. Коли я повернусь — пройду мимо вас. Встаньте тоді і йдіть за мною. Все зрозуміло?

— Все.

Кивнувши Малиновкіну, Єршов вийшов на привокзальну площу і запитав у літньої жінки, як пройти на вулицю Чапаєва. Жінка докладно пояснила йому, як це зробити, і він не поспішаючи пішов по привокзальній вулиці.

Сонце піднялось уже досить високо і пекло немилосердно. Низькі будинки майже не давали тіні; дерева, які росли де-не-де, були дуже миршаві, а тюбетейка на голові погано захищала Єршова від пекучого сонця. Піт струменів по обличчю майора, але він ішов так само не поспішаючи, вдаючи, ніби він звичний до південного клімату.

Та ось, нарешті, і вулиця Чапаєва. Будинки тут були ще нижчі і непоказніші, переважно одноповерхові, з маленькими подвір'ями, всередині яких через розчинені хвіртки можна було роздивитися якісь кволі, низькорослі посадки.

Будинок номер сорок сім нічим не відрізнявся від інших, тільки хвіртка його була закрита на защіпку чи клямку зсередини. Єршов посмикав за ручку, але, помітивши залізне кільце збоку, потягнув його до себе. Почувся неприємний скрип іржавого заліза і гавкіт собаки.

Чийсь голос прикрикнув на собаку, і майор почув спочатку важкі кроки, потім звук відсовуваної клямки.

Хвіртка відкрилася рівно настільки, щоб хазяїн міг просунути голову в отвір, який утворився. Обличчя в нього було старе, зморщене, очі широко розставлені, вузькі.

— Вам кого? — запитав він із сильним східним акцентом, окинувши Єршова підозрілим поглядом.

— Каниша Жанбаєва, — усміхаючись і кланяючись старику, відповів Єршов. — Я — Мухтаров.

— Мухтаров? — перепитав старий, здивовано підводячи сиві, рідкі брови і морщачись, ніби в рот йому потрапило щось дуже кисле.

— Авжеж, Мухтаров! — поквапно повторив Єршов, з тривогою думаючи, чи туди він потрапив. — Таїр Олександрович Мухтаров з історичного музею в Алма-Аті.

— Ах, Таїр Олександрович! — радісно заусміхався враз старик і широко відчинив хвіртку. — Заходь, будь ласка! Вибач, що ждати примусив. Ось тут іди, будь ласка, а то собака штани порве… Замовкни, проклятий! — замахнувся він на собаку, який рвався з ланцюга. — Ух, який злий, шайтан!.. Ось сюди, дорогий Таїре Олександровичу, голову тільки пригни, будь ласка, зачепитись можеш.

Старик ввів Єршова в досить простору кімнату, обставлену хорошими меблями. Це здивувало майора, оскільки сам старик був одягнений дуже бідно.

— Сідай, будь ласка, — підсунув він стілець Єршову і простягнув йому зморщену, жовту руку. — Я хазяїн квартири Джандербеков Габдулла.

— А де ж Каниш? — насторожено спитав Єршов. Габдулла видався майору дуже хитрим, і він побоювався, що старик не довіряє йому.