Розділ «VIII»

Отакі справи в нас, сумно думаю я, отакі справи в бідняків. Вони не насмілюються спитати про ціну, хоч це їх страшенно непокоїть; а ті, інші, що їм і потреби немає питати, домовляються про ціну наперед і вважають це нормальним. На них лікар ніколи не гнівається.

— Потім доведеться робити перев'язки, а вони теж дорогі, — каже батько.

— Хіба лікарняна каса нічого не доплачує? — питаю я.

— Мати занадто довго хворіє.

— А у вас є хоч трохи грошей?

Він хитає головою:

— Ні. Але тепер я знову зможу взяти вечірню роботу.

Я знаю: він стоятиме за своїм столом до дванадцятої години ночі й буде різати, фальцювати й клеїти. О восьмій вечора він щось попоїсть із тих непоживних харчів, що їх дають на картки. Потім він вип'є ліки від головного болю й працюватиме далі.

Аби його трохи розрадити, я беруся розповідати кілька кумедних історій, що спали мені на думку, — солдатські анекдоти і всякі вигадки про генералів та фельдфебелів, яких хтось пошив у дурні.

Нарешті я проводжу обох до залізничної станції. Вони дають мені слоїчок джему і пакунок із картопляниками, мати ще встигла насмажити їх для мене.

Потім вони їдуть, а я повертаюся назад.

Увечері я дістаю слоїк, намазую джем на картопляник і їм. Та воно мені не смакує. Тоді виходжу надвір, щоб віддати картопляники росіянам. Нараз пригадую, що їх смажила мати. Мабуть, їй дуже боліло, коли вона стояла біля плити. Я кладу пакуночок назад у ранець і беру із собою тільки два картопляники для росіян.