Розділ «VII»

Коли я йду, вона цілує мене й дарує синову фотокартку. Він стоїть у формі новобранця, спершись на круглий стіл із ніжками з березових гілляк із нездертою корою. Позаду, на ширмі, намальовано ліс. На столі стоїть кухоль пива.

Сьогодні останній вечір удома. Всі якісь мовчазні. Я рано лягаю спати, хапаю подушки, притискаю до себе, зариваюся в них з головою. Хтозна, чи доведеться мені ще колись спати в такому ліжку, на такій перині!

Пізно ввечері мати заходить до мене. Вона гадає, що я сплю, і я її не розчаровую. Розмовляти й не спати обом — надто важко.

Вона сидить майже до ранку, дарма що їй боляче, часом її аж судомить. Нарешті я не можу більше витримати й удаю, що прокидаюсь.

— Іди спати, мамо, ти тут застудишся.

Вона каже:

— Виспатись я встигну і потім.

Я підводжусь.

— Мамо, на фронт мене відразу не пошлють. Перші чотири тижні я маю відбути в таборі. Звідти я зможу якось у неділю приїхати до вас.

Вона мовчить. Тоді тихенько питає:

— Ти дуже боїшся?

— Ні, мамо.

— Я хотіла тобі ще сказати: стережися жінок у Франції. Жінки там погані.

Ой мамо, мамо! Я для тебе — дитина… Чого ж я не можу покласти тобі голову на коліна й заплакати? Чого я завжди мушу бути дужим і стриманим, мені часом теж хочеться поплакати, хочеться, щоб мене втішали, адже я справді майже дитина, у шафі ще висять мої куценькі штанці… Це ж було зовсім недавно, чому ж усе так швидко проминуло?

Найспокійніше, як тільки можу, я кажу:

— Там, де стоїть наша частина, мамо, немає ніяких жінок.

— Паулю, будь обережний там, на передовій,

Ой мамо, мамо! Чого я не можу тебе обійняти і разом із тобою померти! Які ми всі нещасні!

— Авжеж, мамо, я буду обережний.

— Я щодня молитимуся за тебе, Паулю.