Розділ «II»

Але його влада була вже не та. Він спробував був іще раз поганяти нас на полі, вигукуючи: «Лягти!», «Встати, бігом марш!» Ми слухняно все робили, бо наказ є наказ, його треба виконувати. Проте рухалися так повільно, що Гіммельштос впадав у розпач. Не кваплячись, ми ставали на коліна, потім спиралися на руки і так далі, а він, нетямлячись із люті, вже давав нову команду. Ми ще не спітніли, а він уже захрип.

Тоді він дав нам спокій. Правда, він і далі називав нас чортовим кодлом. Але в тих словах вчувалася пошана.

Серед унтер-офіцерів були й порядні люди, що поводилися куди розумніше, такі складали навіть більшість. Але всі вони передовсім прагнули якнайдовше зостатися на своєму тепленькому тиловому посту, а цього домагався тільки той, хто не жалів новобранців.

Тож ми скуштували, певне, всіх можливих видів казарменої муштри і не раз аж ревли з люті. Дехто з нас через ту муштру захворів, а Вольф навіть помер від запалення легенів. Та ми самі мали б себе за нікчем, якби підкорилися. Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними — і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми попали на передову без цієї муштри, багато нас напевне збожеволіло б. А тепер ми були підготовлені до того, що нас чекало.

Ми не зломилися, ми пристосувались. У цьому нам зарадили наші двадцять років, хоч саме через них дещо давалося нам надто важко. Але найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне і дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна, — в товариськість!

Я сиджу на ліжку в Кеммеріха. Він ще дужче змарнів. Навкруг нас — страшенна метушня. Прибув санітарний поїзд, і тепер у палатах відбирають поранених, яких можна транспортувати далі. Повз Кеммеріхове ліжко лікар проходить, навіть не глянувши в наш бік.

— Іншим разом, Франце, — кажу я.

Він підводиться на подушках, спираючись на лікті.

— Мені ампутували ногу.

Отже, він усе-таки дізнався. Я киваю головою і кажу:

— Хай тебе тішить, що ти тільки цим відбувся.

Він мовчить.

Я проваджу далі:

— Тебе ж могло поранити в обидві ноги, Франце. А Вегелер втратив праву руку, це куди гірше. I ти ж поїдеш додому.

Він дивиться на мене:

— Ти так гадаєш?

— Атож.

— Ти так гадаєш? — повторює він.

— Безперечно, Франце. Тільки тобі треба після операції вбитися в силу.

Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче: