Розділ «I»

— А чи тобі взагалі дозволено робити уколи?

Це його ображає.

— Коли ви не вірите, то навіщо питаєте?

Я тицяю йому в руку ще кілька цигарок:

— Зроби нам таку ласку…

— Ну, гаразд. — каже він.

Кроп іде з ним у палату, він не довіряє санітарові й хоче сам подивитися. Ми чекаємо надворі.

Мюллер знову починає про чоботи:

— Вони точнісінько на мене. А від цих шкарбанів у мене ноги геть у пухирях. Як ти гадаєш, він ще дотягне, поки ми завтра звільнемося? Коли він помре вночі, то ми ті чоботи тільки й бачили.

Повертається Альберт.

— То ви гадаєте?… — питає він.

— Йому капець, — відрубує Мюллер.

Ми повертаємося до бараків. Я думаю про листа, якого мені завтра доведеться написати Кеммеріховій матері. Мене лихоманить, от якби випити хоч ковток горілки. Мюллер рве стеблинки і жує їх. Нараз малий Кроп кидає свою цигарку, розлючено топче її ногами, озирається з розгубленим, майже божевільним виглядом і белькоче затинаючись:

— Ох паскудство, яке ж паскудство!

Ідемо далі, довго йдемо, Кроп заспокоївся, ми розуміємо, що воно таке — фронтовий бзик, кожен знає це по собі. Мюллер питає в нього:

— А що, власне, написав тобі Канторек?

— Що ми — залізна молодь, — посміхається Кроп.

Ми, всі троє, гірко сміємося. Кроп лається — він радий, що вже може говорити.

Отак вони всі думають, оті сотні тисяч Кантореків! Залізна молодь! Молодь! Кожному з нас не більше двадцяти. Та хіба ми молоді? Хіба ми — молодь? То було колись. Тепер ми старі люди.