Розділ «Частина третя ПРИВАТНА ОСОБА»

ГРЕМЯЧИЙ КЛЮЧ

Сонце підвелося над пустелею о 5-й годині 02 хвилини 46 секунд. Остап прокинувся на хвилину пізніше. Фоторепортер Меншов уже обвішував себе сумками і ремінцями. Картуз він одягнув задом наперед, щоб козирок не заважав йому дивитися у візир. Фотограф готувався до знаменного дня. Остап теж мав свої надії на цей знаменний день і навіть не вмившись, вистрибнув з вагона. Жовту папку він прихопив з собою. З поїздів, які прибули сюди з гостями з Москви, Сибіру і Середньої Азії, утворилися вулиці і перевулки. З усіх боків ешелони підступали до трибуни, шипіли паровози, біла пара затримувалася на довгому полотняному плакаті: «Магістраль — первісток п'ятирічки».

Ще всі спали і свіжий вітер лопотів прапорами на порожній трибуні, коли Остап побачив, що на чистому обрії пересіченої місцевості раптом з'явилися кубла пилу. З усіх сторін з-за барханів висовувалися гостроверхі шапки. Тисячі вершників, сидячи в дерев'яних сідлах, гнали волохатих конячок, поспішаючи до дерев'яної стріли, що височіла в самому центрі, де два роки тому і домовились здійснити майбутню змичку.

Кочівники їхали цілими аулами. Батьки родин їхали верхи. Верхи, як і чоловіки, їхали дружини, діти сиділи по троє на одній коняці, навіть злі тещі гнали вперед своїх вірних конячок, б'ючи їх каблуками в живіт. Кінні загони гасали в пилу, гарцювали з червоними прапорами по полю, ставали на стремена і, повернувшись боком, з цікавістю оглядали диво. Чудес було багато — поїзди, колія, молодики-кінооператори, їдальня з ґратчастими вікнами, що несподівано виросла на голому місці, і радіорепродуктори, з яких лунав свіжий голос: «Раз, два, три, чотири, п'ять, шість», — перевірялась готовність радіоустановки. Два укладальних «містечка», два будівельних підприємства на колесах, з складами, їдальнями, канцеляріями, лазнями і житлом для робітників стояли один проти одного перед трибуною, розділені лише двадцятьма метрами шпал, ще не прошитих рейками. В цьому місці ляже остання рейка і буде забитий останній костиль. В голові Південного містечка висів плакат: «Дайош Північ!», в голові Північного: «Дайош Південь».

Робітники обох містечок змішалися в одну кучу. Вони зустрілися вперше, хоч знали і пам'ятали один про одного з самого початку будівництва, коли їх ще розділяли півтори тисячі кілометрів пустелі, скель, рік і озер. Змагання в роботі прискорило побачення на рік. Останній місяць рейки вкладалися бігом. І Північ, і Південь намагалися випередити один одного і першими прийти до Гремячого Ключа. Перемогла Північ. Тепер начальники обох містечок, один у графітній толстовці, а другий у білій косоворотці, мирно розмовляли біля стріли, причому на обличчі начальника Півночі мимохіть час від часу з'являлася зміїна посмішка. Він спішив її зігнати з вуст і вихваляв Південь, та посмішка знову підіймала його вицвілі на сонці вуса.

Остап підбіг до вагонів Північного містечка, але там нікого не було. Всі його мешканці пішли до трибуни, перед якою вже сиділи музиканти. Обпікаючи об гарячі металеві мундштуки губи, вони грали увертюру.

Радянські журналісти зайняли ліве крило трибуни. Лавуазьян, перехилившись униз, благав Меншова зазняти його при виконанні службових обов'язків. Та Меншову було не до Лавуазьяна. Він знімав ударників Магістралі групами і поодинці, заставляючи костильників розмахувати молотами, а грабарів — спиратися на лопати. На правому крилі сиділи іноземці. Біля входу на трибуни черівоноармійці перевіряли запрошення. Остап запрошення не мав. Комендант поїзда видавав їх за списком, в якому представник «Чорноморської газети» О. Бендер не значився. Даремно Гаргантюа кликав великого комбінатора на трибуну, викрикуючи: «Адже вірно? Адже правильно?» — Остап мотав головою, оглядаючи трибуну, на якій містилися герої і гості.

В першому ряду спокійно сидів табельник Північного укладального містечка Олександр Корейко. Щоб захистити голову від сонця, він прикрився треуголкою, зробивши її з газети. Він трохи висунув вухо, щоб краще чути першого промовця, що вже пробирався до мікрофона.

— Олександре Івановичу! — крикнув Остап, склавши руки трубою.

Корейко глянув вниз і підвівся. Музиканти заграли «Інтернаціонал», але багатий табельник слухав гімн неуважно. Безглузда постать великого комбінатора, який бігав по площадці, розчищеній для укладення останніх рейок, одразу ж позбавила його душевного спокою. Він подивився через голови людей, міркуючи, куди б утекти. Але навколо була пустеля.

П'ятнадцять тисяч вершників безперервно гасали взад-вперед, десятки разів перебрели холодну річку і лише перед початком мітингу скупчилися кінним строєм позаду трибуни. А дехто, з гордощів чи, може, зі скромності, так і промаячив цілий день на схилах барханів, не наважуючись під'їхати ближче до мітингу, що гув і нуртував.

Будівники Магістралі святкували свою перемогу бучно, весело, з викриками, музикою, підкидаючи високо в повітря своїх улюбленців і героїв. На полотно з передзвоном упали рейки. За хвилину їх уклали, і робітники-укладальники, що забили мільйони костилів, поступилися правом останніх ударів своїм керівникам.

— Згідно з законом гостинності, — сказав буфетник, що сидів з кухарями на даху вагона-ресторану.

Інженер-червонопрапорник зсунув на потилицю великий фетровий капелюх, вхопив молот з довгим держаком і, зробивши плаксиве обличчя, ударив по землі, викликавши незлостивий сміх костильників. Серед них були силачі, які забивали костиль з одного удару. Проте м'які удари в землю пішли вже впереміжку з переддзвоном і свідчили про те, що молот часом б'є і по костилю. Молотами розмахували секретар крайкому, члени уряду, начальник Півночі і Півдня та гості. Останній костиль загатив у шпалу за якихось півгодини начальник будівництва.

Почалися промови. їх проголошували двічі: казахською і російською мовами.

— Товариші,—поспішаючи, сказав ударник-костильник, намагаючись не дивитися на орден Червоного Прапора, щойно приколотий до його сорочки, — що зроблено, те зроблено, і говорити тут багато нічого. А від усього нашого укладального колективу прохання урядові — негайно послати нас на нове будівництво. Ми добре разом спрацювалися і за останні місяці укладали по п'ять кілометрів рейок на день. Беремо зобов'язання цю норму утримати і збільшити. І хай живе наша світова революція! Я ще хотів, товариші, сказати, що багато шпал нам присилали бракованих, доводилося викидати. Цю справу треба поставити на висоту.

Кореспонденти вже не могли скаржитися на брак подій. Записувались промови. Інженерів хапали за талії і вимагали від них відомостей з точними цифровими даними. Стало жарко, курно і діловито. Мітинг у пустелі задимівся, як величезне вогнище. Лавуазьян, нашкрябавши десять рядків, біг на телеграф, посилав блискавку і знову починав записувати. Ухудшанський не записував нічого і телеграм не посилав. В його кишені лежав «Урочистий комплект», який давав можливість за п'ять хвилин скласти чудову кореспонденцію з азіатським орнаментом. Майбутнє Ухудшанського було забезпечене. І через те він з більшою аніж коли сатиричною нотою в голосі, говорив своїм братам по перу:

— Стараєтесь? Ну, ну!

Несподівано в ложі радянських журналістів з'явилися Лев Рубашкін і Ян Скамейкін, які відстали у Москві. Їх підібрав літак, що прилетів на змичку вранці. Він приземлився за десять кілометрів від Гремячого Ключа, за далеким барханом, на природному аеродромі, і брати-кореспонденти тільки зараз добрели сюди пішки. Ледь привітавшись, Лев Рубашкін і Ян Скамейкін вихопили з кишень блокноти і почали надолужувати втрачений час.