Розділ «Частина друга ДВОЄ КОМБІНАТОРІВ»

Так загинула квартира номер три, відома більше під назвою «Вороняча слобідка».

Раптом у перевулку почувся передзвін копит. В сяйві пожежі промчався візником інженер Талмудовський. На його колінах лежав обклеєний ярликами чемодан. Підстрибуючи на сидінні, інженер нахилився до візника і кричав:

— Ноги моєї тут не буде при такій платні! Нумо, швидше! І в ту ж мить його жирна, освітлена пожежними смолоскипами спина зникла за поворотом.

Розділ XXII

КОМАНДУВАТИ ПАРАДОМ БУДУ Я

— Я помираю з нудьги, — сказав Остап, — ми з вами розмовляємо лише дві години, а ви вже набридли мені так, ніби я знав вас усе життя. З таким норовистим характером добре бути мільйонером в Америці. У нас мільйонер мусить бути більш лагідним.

— Ви божевільні! — відповів Олександр Іванович.

— Не ображайте мене, — смиренно зауважив Бендер, — я син турецького підданця і, зрозуміло, потомок яничарів. Я вам не дам пощади, якщо ви будете мене кривдити. Яничари не знають жалю ні до жінок, ні до дітей, ні до підпільних радянських мільйонерів.

— Ідіть, громадянине! — сказав Корейко голосом геркулесівського бюрократа. — Вже третя година ночі, я хочу спати, мені рано на службу йти.

— То правда, я й забув! — вигукнув Остап. — Вам не можна запізнюватись на службу. Можуть звільнити без вихідної допомоги. Все ж таки двотижневий оклад — двадцять три карбованці! Така економна людина, як ви, може прожити півроку.

— Не ваше діло… Дайте мені спокій. Чуєте? Ідіть геть!

— Але ця економія вас погубить. Вам, звичайно, небезпечно показувати свої мільйони. Одначе ви занадто вже стараєтесь. Ви подумали над тим, що з вами станеться, якщо ви нарешті зможете тратити гроші? Постування — річ небезпечна. Моя знайома, вчителька французької мови Ернестина Йосипівна Пуанкаре, ніколи в житті не пила вина. І що ж? На якійсь вечірці її пригостили чаркою коньяку. Це їй так сподобалося, що вона випила цілу пляшку і тут же, на вечірці, збожеволіла. І на світі стало менше на одну вчительку французької мови. Таке може статися з вами,

— Чого ви, хай вам чорт, хочете від мене?

— Того, чого хотів друг мого дитинства Коля Остеп-Бакен від подруги мого ж таки дитинства, польської красуні Інги Зайонц, — любові. Я теж хочу любові. Я хочу, щоб мене полюбили ви, громадянине Корейко, і, як вияв цієї любові, видали мені один мільйон карбованців.

— Геть! — неголосно сказав Корейко.

— Ну от, ви знову забули, що я потомок яничарів. З цими словами Остап підвівся з свого місця. Тепер співбесідники стояли один проти одного. У Корейка було штормове обличчя, в очах виблискували білі баранці. Великий комбінатор щиро посміхався, показуючи білі кукурудзяні зуби. Вороги підійшли ближче до настільної лампочки, і на стіні пролягли їхні велетенські тіні.

— Я вам тисячу разів повторюю, — промовив, стримуючись, Корейко, — що ніяких мільйонів у мене немає і не було. Зрозуміли? Зрозуміли? Ну й забирайтесь! Я на вас скаржитимусь.

— Скаржитись на мене ви ніколи не будете, — багатозначно сказав Остап, — а піти я можу, але не встигну я ще вийти на вашу Малу Касательну вулицю, як ви з плачем побіжите за мною і лизатимете мої яничарські п'ятки, благаючи, щоб я повернувся.

— Чого це я буду вас благати?

— Будете. Так треба, як любив висловлюватися мій друг Васисуалій Лоханкін, саме в цьому сірячна правда. Ось вона!