Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Негоже козакові скаржитися, але наприкінці листопада для нас настали чорні часи. Повернувшись до Холодного Яру, Біжу, Ходя і я осіли в печері під Великодньою горою і вже міркували, кому довірити на зиму наших виснажених коників. Зійшлися на тому, що прилаштуємо їх на Мельничанських хуторах.

Кажу про охлялих коней, а про нас і мовчу. З голоду ми хитались од вітру. Варили жменю-друту якоїсь крупи, часом пекли замішані на воді підпалки та тим і жили. Ходине полювання урвалося — качки з озер відлетіли, лини зарилися глибоко в мул. Козулю чи зайця встрелити з лука непросто, а коли немає снігу, немає слідів, то й не старайся.

У нас закінчилася сіль, відсиріла остання коробка сірників.

Уже й не закуриш. Справдешня мука для козака, хоч на стіни дерися. Тоді Біжу й поїхав на Мельничанські хутори прикупити солі, сірників та, може, який клуночок картоплі, а заразом поговорити з «нашим чоловіком» про коней. «Наші люди» ще не перевелися по селах та хуторах, хоч сказати, що вони були раді нашим відвідинам, — не скажеш. Та й хто міг ручитися, що вчорашній панібратчик тебе не продасть сьогодні. Хіба ж не так вийшло з лісником Гудимою? І якби ж тільки з Гудимою.

Але дідько з ними, запроданцями. Була в мене тут неподалік справді вірна людина, що винесла б не тільки солі, а спекла б яйце на своїй долоні, тільки не хотілося її, сердешну, тривожити. Не міг я перед нею кривити душею, тому й не лишив у дуплі старої верби жодної вістки, хоч обіцяв це зробити, коли повернуся до Холодного Яру. Совісно було споживатися її добротою. Таке наше щастя — як ота підкова, що її знайшов Ходя в печері. Видлубав із землі, «Пітькова, пітькова!» — защебетав радісно, наче знайшов свій талан; тоді землю обшкріб, роздивився, а то не підкова, а людська щелепа.

Не менш цікавий трапунок вийшов із Ходею, коли ми ждали й не могли діждатися Біжу з сірниками і сіллю. Минув день, минув другий, а він не вертався. Мерзенне передчуття, як і голод, смоктало під «ложечкою». Ми з Ходею часом тільки поглядали один на одного, а казати щось уголос не наважувалися.

На третій день Ходя, втративши терпець, узяв лука й пішов шукати удачі. Невдовзі він повернувся… з убитою вороною.

— Ходя, — сказав я. — Це ж ворона.

— Птаська, ко-ко, — відповів Ходя.

Далі було ще цікавіше. Він ту ворону не скуб, не патрав, а, випустивши нутрощі, якось так спритно обдер з неї шкіру разом із пір'ям, наче панчоху стягнув. Потім відрізав стегенце й подав мені. Щоб не образити Ходю, я взяв воронячу ніжку — м'ясо на ній було червоне, але чисте і свіже, нічим поганим не пахло.

Поки я придивлявся до цієї потрави, почув, як Ходя вже плямкає. Він так смачно вплітав воронятину, що я подумав: а яка тобі, чоловіче, різниця, чи це ворона, чи куріпка? Люди охоче їдять горлиць, перепелиць, дроздів, ремезів, куликів, то чим за них гірша ворона? Ну, добре, хай, може, не така смачна, хай, може, м'ясо її жорсткіше, але яке це має значення, коли дошкуляє голод?

Врешті-решт я з'їв те стегенце. Не скажу, що з апетитом, але й огиди не відчував. І от що цікаво: переконуючи себе, що ворона нічим не гірша за всяку гидоту, яку споживають люди, я навіть не думав про те, що це м'ясо сире і без солі.

А ще через день почав пролітати легенький сніжок. Потрібно було щось вирішувати. Біжу навряд чи повернеться. Якщо він і живий, то або поранений, або вже в лабетах чекістів. Скрута змусила мене таки написати записку й покласти в дупло старої верби біля Великоднього озера. Там, де навесні цвіла азалія… Нам би хоч одну сірничину, тоді можна було б підтримувати жар у багатті. Тоді можна було б і закурити, адже правду казала колись моя пташка, що тютюн перебиває голод.

Моя пташка… Де ти тепер?

Увечері тривожно зафоркали наші коні. Мудей і Ходин монгол-степовик рвалися з поводів. Я попросив Ходю, щоб він їх, заспокоюючи, потримав за вуздечки, а сам вирішив піднятися вище на гору й розглянутися, чи ніякого чорта сюди не принесло. Став там, прислухався і раптом відчув, що на мене хтось дивиться.

Повів очима туди, сюди — й закляк. Під кущем, кроків за двадцять від мене, сидів величезний вовк. Сидів він на задніх лапах, білястим животом до мене, і сумно дивився темними вузькими очима в очі мої. Холодок пробіг у мене за коміром.

— Це такий твій знак з того світу? — пошепки спитав я.

Він якось так по-вовчому повів писком угору, наче хотів завити, проте не подав ані звуку. Потім став на чотири лапи, повернувся й поплентав у ліс. Саме так — не пішов, а поплентав, бо навіть хода в нього була сумна й неохоча.

Сам не свій повернувся я до печери.

— Ну, сьо там? — спитав Ходя.