— Ти сматрі-кось, в аґнє нє ґаріт, сука, — чухаючи матню і жуючи проскурку, дивувався рябий москаль із білими віями. — Вань, ти такоє відєл каґда-нібудь?
— В аґнє нє гаріт, а в водє, інтєрєсно, тонєт?
— Нічьо, щас вспихнєт. Кіросінчіка би.
Але тут зверху на обгорілій дзвіниці щось затріщало, і величезна головешка гупнула якраз на Варфоломія. Іскри бризнули аж на роззяв, вони відсахнулися, але знов-таки витріщилися на кострище, шукаючи в ньому чорну хламиду.
— Піздєц, — сказав рябий, що досі жував проскурку.
— I так скоко прадєржался! Колдун какой-то.
— Чародєй, нє іначє. Ти би витєрпєл стоко, Вань?
— Ну, нєт. Мнє і сєйчас нєвтєрпьож. Паґналі чьо-то паіщєм.
— А єнто правда, что ані всє ішо дєвочкі? — ковтнув слину рябий, дістаючи з кишені ще одну проскурку.
— Правда, правда. Токо ти апаздал малость. Всєво на мінутку.
— Что, і та каланча, каторая пастаршє, тоже била дєвочкой?
— Вопрос нє ка мнє. Бєжім, а то нам разє што ліліпутка астанєтся.
Вони розбіглися хто в стайню, хто в садок, хто в келію.
Коли рябий, на ходу застібаючи ширіньку і доїдаючи чергову проскурку, повертався з Ванькою від монастирського саду, він ледве не вдавився. Назустріч їм сунула мара в чорній хламиді з напнутим на голову клобуком. Рябий подумав, що то сама смерть прийшла по їхні душі, бо в руках у хламиди була коса.
— Сматрі, Вань…
Але Ванька й сам уже побачив привиддя, заточився, трохи не впав.
— Чьорний монах, бля, — він зняв з плеча довгу трилінійку.
— І покотяться звізди в гієну огненну! — заволала хламида.
— Дак ето же тот колдун проклятий! — здогадався рябий. — Жівой, что лі?
— Уму нєпостіжімо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Залишенець. Чорний ворон» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 41. Приємного читання.