Фах

— Завтра — перше травня. Початок Олімпіади!

Саме тоді вони вперше посварилися з Омейні, коли той, карбуючи кожне слово, з гіркотою вимовив повну назву їхнього закладу.

— Інтернат для недоумків!

Джорджа Плейтена затопила гаряча хвиля. Для недоумків! В розпачі він намагався не думати про це.

— Я йду звідси, — сказав він безбарвним голосом.

Речення вимовилося само собою, і його зміст дійшов до нього тільки тоді, коли воно злетіло з уст.

Омейні відірвався від книжки і підвів голову.

— Ти щось сказав?

Тепер Джордж усвідомив свої слова.

— Я йду, — люто повторив він.

— Що за нісенітниця! Сядь, Джордже, і заспокойся.

— О ні! Запевняю тебе, що я потрапив сюди через таємну змову. Я не припав до душі лікареві Антонеллі. Річ у тім, що дрібні бюрократи дуже чутливі до своєї влади. Досить тільки не догодити їм, і вони одним розчерком пера на якомусь папірці зітруть тебе в порох.

— Ти знову за своє?

Джордж важко дихав, його тіпало від нервового дрожу.

— Так, і я не відступлюся, поки все не з’ясується. Якось вже дістануся до Антонеллі і витягну з нього правду.

Наближався місяць Олімпіади, і він не міг дозволити, щоб цей травень минув марно. Якщо зараз Джордж нічого не зробить, то остаточно капітулює і залишиться тут назавжди.

Омейні опустив ноги з ліжка і встав. Він був майже шість футів заввишки, а в обличчі мав щось від доброго сенбернара. Хейлі поклав руку Джорджеві на плече.

— Якщо я образив тебе…

Джордж шарпнувся, звільняючись від руки.

— Ти тільки сказав те, що вважаєш за правду, я ж доведу, що це неправда, — та й квит. Чом би мені не піти? Двері відчинені, замків ніяких. Ніхто ж не казав, що не можна піти. Я просто візьму та й вийду звідси.